№ 42
17  жовтня  2018 року

Дух Майдану і «душок Беркута»

  • Середа, Лют. 26 2014
  • Написав: 
  • розмір шрифта зменшити шрифт збільшити шрифт

Дні з 17 по 20 лютого виявилися найстрашнішими за весь період визвольної війни українців проти команди професійних «гопників». Стрілянина розпочалася 18 лютого поруч із Верховною Радою, на вулиці Інститутській. Після перших жертв пройшов рівно місяць – трохи призабулося, притупився страх, зросла ненависть, а тому ніхто не боявся впритул підступити до беркутівців, із боку яких і почалася провокація. Миттєво виріс живий ланцюг із людей, котрі передавали бруківку один одному, проте це дійство тривало недовго. Розпочалася стрілянина бойовими патронами, яка забрала зразу три життя. А потім – суцільний жах: паніка, крики, поранені й мертві… Люди кинулися бігти від «Беркута», всі хотіли прорватися до станції метро «Арсенальна», де більший простір, але вони не знали, що там їх чекали «тітушки». Особисто нам вдалося забігти в Будинок офіцерів – хтось небайдужий відчинив двері. Сюди ж почали складати і мертвих, і поранених. Раптом одна жінка, співробітник цього закладу, закричала, немов дикий звір: на її очах машина «Беркуту» навмисне переїхала пораненого майданівця. Хтось крикнув, що в Будинок офіцерів прорвалася беркутня, аби добивати поранених і тих, хто забіг до будівлі. Знову паніка, знову бігти, але невідомо куди.

Коли закінчився весь цей жах, обережно виходимо: вулицю за 15 хвилин стало не впізнати: загублене взуття, каски, бруківка, кров, гільзи від патронів, «тітушки» добивають автомобіль із гучномовцем майданівців, поранені, «швидка», колишній міністр оборони Кузьмук від Партії Регіонів, який задоволений побаченим, і т. д. Відходимо до «Арсенальної», своїх не видно, зате назустріч знову ж «тітушки» з кримськими прапорами. Не полишало відчуття заложництва, ніби це не Україна і не центр Європи. А вже під вечір розпочалося справжнє пекло: масові розстріли та пожежа в Будинку профспілок, розібрана бруківка на Хрещатику, зачинені всі станції метро, і ти починаєш ненавидіти «зека» так, що аж сам себе лякаєшся. А далі – 19 та 20 лютого – апогей бойні, яку організував усе той же «зек», котрий зібрав свої жертви, напився та нажерся людської крові і, здається, втихомирився, побачивши, що «на сьогодні досить». І відступив, залишивши після себе вбитими 82 майданівця, але ця цифра може бути ще не остаточна, на жаль.

Зважаючи на ці події, прилучани масово вийшли на вулиці вечірнього міста й без попереджень та узгоджень із владою провели пікети СБУ, міліції та гнізда Беркута Ю.В. Попереду несли прапор самооборони Майдану зі слідами людської крові, який був піднятий із бруківки після побоїща біля Будинку офіцерів. Народ не стримував емоцій, не добирали цензурні слова, бо в усіх перед очима стояла картина покладених вряд убитих майданівців. Біля міліції велику колону прилучан уже чекав мало не весь особовий склад міськвідділу. Прилучани хотіли знати одне: чи посилали їх на Майдан розстрілювати мирних протестувальників. Сказали, що ні, але їм ніхто не повірив, проте побачили, що начальник МВ не співає та не знає слів гімну України, якій він служить. Набір його слів навіть не хотіли слухати, бо говорив він те ж саме, що й прилуцький СБУшник. Проте їм обом дали зрозуміти, що прилучани 2014 року не гірші за прилучан середини 1960-х, коли в період розквіту махрової совдепії відбулося повстання проти міліції, яка вбила під час допиту безневинного хлопця, – на той час це був безпрецедентний випадок на весь СРСР.

Попередивши правоохоронців, прилучани пішли до міського голови в якості непроханих гостей. Потім мер заявив, що ми «водили козу», – що ж, мабуть, приводили «козу до козла». Під час зустрічі мер поводився, наче пан, що перелякався, бо вийшов не сам, а під прикриттям ряси свого зятя, який гадав, що своїм виглядом він утихомирить натовп. Але не вийшло: він сам злякався, бо руки в нього тремтіли, коли одна жінка дала йому поминальну лампадку. Очевидно він, як служитель Московського патріархату, вчинив святотатство, взявши до рук лампадку з церкви Київського патріархату. Також я почула, як «отець Сергій» благословив мене словом «гадина» і навіть хапав за руку. Стало зрозуміло, що тесть і зять агонізують, ну а те, що говорив мені на вухо міський голова, краще не згадувати.

На одній із останніх сесій голова сказав, що від деяких виступаючих віє «душком Майдану». Це в той час, коли в трунах на Майдані лежала наша молодь! Такі речі прощати не можна. Проте ми знаємо, що голова завжди був із «душком», наче його витягнули з якоїсь полиці історії, на якій уже почався процес біологічного розкладу. А тому він цілком заслужив на відторгнення прилучанами: 21 лютого його притиснули до граніту й змусили написати заяву про складення своїх повноважень. Символічно й те, що довелося йому прийти до Тараса і покаятися, але зробив він це не одразу: півгодини прилучани м’яли йому боки та штовхали, при цьому покриваючи такими словами, що повторювати не варто. Цікаво, що ті депутати, які прийшли з ним до народу, надто швидко його покинули (залишилося всього четверо), бо гнів народу – дуже серйозна річ. Є надія, що всі депутати збагнуть, що досить захищати того, хто зрадив громаду та змусив її працювати на свою власну сім’ю.

Прилучани поминали загиблих героїв, але не дзвонили по них дзвони церков Московського патріархату в нашому місті. Чому? Чому деякі московські попи під час служби називали їх убивцями та фашистами? Згадайте того біснуватого московського попа, який посилав прокльони на наших героїв. А ще мені повідомили, що на державних прапорах над входом до шкіл міста очільниця освіти Клименко наказала зняти траурні стрічки. Не бачила я цих стрічок і на приміщенні міської ради, і на ТБ «Прилуки». То в кого ж дух, а в кого «душок»? Три дні нормальні українці оплакують героїв, які віддали життя за тих, хто сидів на диванах і дивився дешеві фільми, за тих, хто по ресторанах гамселив горілку, за тих, хто їх ненавидить і за тих, хто за ними зараз плаче, за тих, хто ними пишається, – бо всі вони українці, за винятком того «безголового тіла, що перегвалтувало всю Україну». Небесна сотня Майдану виконала свою земну місію, очистила Україну і з чистою душею покинула Землю, аби охороняти нас уже з Небес. То був цвіт Нації. Пам’ять про них буде увіковічена по всіх містах України, і те, що по Україні проходять багатотисячні віча, панахиди за убієними та знімають ідоли Леніна – данина їхній пам’яті. Вони на Небесах чекають на ті зміни, за які віддали свої життя. Дуже висока ціна була заплачена за це.

Слава Україні! Героям слава!

Ольга Костюк

Фото автора

Прочитано 1950 разів
Оцінити матеріал
(6 голосів)
Опубліковано в Є проблема
Web-editor

Веб-редактор та адміністратор сайту.

Website : gradpryluky.info

Написати коментар

Переконайтеся, що Ви заповнили поля, помічені зірочкой (*). HTML коди заборонені.

Фото зі статті

Восени минулого 2017 року одержувачам житлово-комунальних...
Уже найближчим часом можна буде очікувати облаштування...
14 жовтня щорічно відзначається День українського козацтва....
Як і обіцяли посадовці міської ради, 1 жовтня розпочав свою...
Шановні прилучани! Прийміть найщиріші вітання з Днем захисника...
Неспокійною видалася нічка із 8 на 9 жовтня. Близько 3:30 ранку до...
Усіх до одного ми повинні пам’ятати,Хто нас в цей час тяжкий на...
ОГОЛОШУЄТЬСЯ КОНКУРС на найкращу наукову роботу серед студентів...
Дорогі освітяни! Прийміть найщиріші вітання з професійним...
Напередодні нового опалювального сезону тема субсидій є однією...

Хто на сайті

Зараз 1213 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама