№ 42
16 жовтня 2019 року

Кіт у мішку,

  • Середа, Січ. 21 2015
  • Написав: 
  • розмір шрифта зменшити шрифт збільшити шрифт

або Залізничні пригоди Василя у московському поїзді

 

Правомірний співмешканець моєї квартири, його величність Василь Васильович, передчував у той день щось неладне. Його тривожили різні звуки й запахи, він намагався задушити ковдру, вбити хижачку атласну штору, що заважала йому підглядати за собаками у вікно, та будь-якими шляхами оминути кімнату, в якій знаходилася вісниця апокаліпсису – пластмасова корзина для транспортування малогабаритних тварин. Втім, назвати падишаха всіх персидських котів Василя малогабаритним досить складно. Його п’ять кілограмів натурального попелястого хутра і в міру вгодованого тіла не без труднощів розлягались у цій же корзині, залишаючи зовсім трохи простору для улюбленого заняття в умовах ув’язнення: посильного штурму кришки карцеру, аж поки відчуття того, що знаряддя тортур відірвалося від землі, не примусить його вкрити лапами чорну морду й замовкнути на довгі години поїздки зі Звенигородки Черкаської області до рідних Прилук.

 

Акліматизація бусурмана Васильовича, як величає його вся наша родина, проходить завжди однаково. Він просто не помічає, що інтер’єр приміщення, в яке його привезли, змінюється, і відразу суне своє шароподібне тіло на запах їжі до кухні. Причому його абсолютно не цікавить, чим доведеться приборкати лютий голод.

Із Василем уже трішки познайомилися. А щодо мене можна сказати, що я та сама людина, яка, поїхавши до мами в гості, вперше вирішила взяти із собою подарованого улюбленця – маленького милого котика Васю, з яким у період навчання ділила найману квартиру, клавіатуру від комп’ютера, останній шматок риби, вільну табуретку за обіднім столом і, звичайно ж, ліжко. У середині найтеплішої пори року, перед початком літніх канікул, о четвертій годині ранку друзі почимчикували проводити мене на московський поїзд, щоб я успішно пересіла в Черкасах і автобусом поїхала до Звенигородки, де мене чекала мама, яку я не відвідувала вже декілька місяців, адже дорога досить далека і виснажлива…

 

Перший рейс «комом»

У новенькій придбаній у «Зоосвіті» корзині розпластався шерстяний килимок, із яким із відчинених дверцят тамбуру я почала прощатися з друзями. Але грізна тітонька-провідниця, запримітивши габаритний об’єкт у моїх руках, запитала обуреним тоном: «Квиток на багаж пред’являєте?» Її слова загнали мене в глухий кут, але та пояснила, що тваринам також потрібно купувати квитки, – без цього ніяк. Коли вона сказала, що моє улюблене створіння потрібно залишити в Прилуках, мене охопила паніка.

Друзі почали міркувати, на кого ж із них залишиться Васька, а я панічно намагалася запитати, скільки ж коштує квиток на тваринку, яка, можливо, буде приреченою провести два місяці канікул без мене. Жіночка в синій формі навіть слухати не захотіла. Тоді я дістала з гаманця двадцятку і протягнула шановній, на що вона ще більше розлютилася. Що ж, п’ятдесяти гривень за Васильовича мені також не жаль, та й сотню візьміть, але марно…

Іще ніколи мене так не засмучувало настільки добросовісне виконання службових обов’язків. Поїзд рушив без Васі – можливо, найменшого та наймилішого свого пасажира…

 

Прозріння совісті

Я зайняла бокове сорок п’яте місце і не могла втримати своє найбільше, як мені здавалося в той момент, горе. Розридалася, як дитина, чий світ скотився в прірву тієї миті, коли в неї відібрали улюблену іграшку за погану поведінку.

Порюмсавши з півгодини, я твердо для себе вирішила: треба рятувати кота, бо не знаю, як він без мене, а я без нього точно пропаду. Тож із червоними вологими очима я пролетіла мимо тітоньки-провідниці та вийшла з поїзда на найближчій зупинці в Пирятині. Таких здивованих очей, як у неї, я ще ніколи відтоді не бачила.

Надворі ледь почало світати. Порожній залізничний вокзал дуже лякав мене. На щастя, двері вокзалу були не зачинені, і я направилася до каси. Придбала квиток на перший рейс до Прилук, який, як мені повідомили, мав бути о пів на дев’яту. Лишатися в приміщенні зали очікування не стала, адже присутня там публіка лякала мене куди більше, ніж порожній перон. Тому всі чотири години до прибуття приміського дизеля я сиділа на вулиці й мерзла. Тоді вперше в житті я побачила гігантського щура, але було не до нього, бо я продовжувала ревіти і, щоб почути хоч якісь слова підтримки, набрала номер мами. Аж ніяк не очікуючи, що вона мене не зрозуміє, – більше того, накричить і образиться, – я заридала ще дужче. Мені здавалося, що ніхто не розуміє мого горя, що всі люди черстві й бездушні…

Я зателефонувала знайомим і повідомила, що буду чекати корзину з рідненьким Васею в Прилуках о десятій годині. А коли прибуде дизель до Гребінки, то з пересадками вирушу до Черкас і звідти все ж доберуся до мами та доведу їй, що Василь дійсно вартий тих страждань, на які пішла я, добираючись додому.

Так і вийшло. Ми успішно подолали спекотну дорогу в двох дизельних потягах, автобусах і потрапили до мами. Вона ж у свою чергу пробачила і мене, і Васю заодно.

 

Оце так поворот…

Відтоді у Василя Васильовича відкрито міжнародний ветеринарний паспорт, у якому перед кожною подорожжю дбайливий «лікар Айболить» вносить відмітки про кожне щеплення. Саме цей документ давав нам змогу купувати квитки, а коштував він не більше трьох гривень.

Десятки поїздок поспіль я старанно купувала нам квиточки, і жодних проблем не виникало. Але третього січня цього року Васі довелося їхати до Прилук у «мішку», а мені – добряче понервувати й порушити низку правил, які коштували б кругленьку суму штрафу, якби мене, нерадиву пасажирку, провідники спіймали на гарячому.

Повторюючи вже відточену схему сумісних мандрівок, я підійшла до каси й надала відповідні документи. Але касир повідомила, що із першого січня введені нові правила перевезення домашніх улюбленців. Виявляється, що собак і котів за ними необхідно транспортувати, викуповуючи в повному обсязі чотири купейні місця, щоб мандрівка була правомірною.

До Черкас ми добиралися автобусом зі Звенигородки, який у негоду їхав цілих дві з половиною години. Друзів, яким би можна було доручити нагляд за Васильовичем, під рукою не стояло, а повертатися додому не було жодного сенсу. Тож я вирішила «махлювати».

Здавши основну валізу в камеру схову, але не усвідомлюючи, що мого кота запримітив шановний працівник вокзалу, я вирушила околицями станції шукати просто гігантських за розміром пакетів, які б допомогли мені приховати сліди запланованого «злочину».

 

Реалізація «злісного задуму»

В одній із крамниць зі всілякими дрібничками я поцікавилася найбільшими пакетами, які тільки є у продажу. Продавчиня, оцінюючи мій ручний вантаж пильним оком, поцікавилася, для чого ж мені така тара. У відповідь я мовчки тицьнула пальцем у корзину, а потім пояснила, що її допомога мені потрібна для доволі делікатної справи. Я відкрила кришку кошика, звідки визирнула вгодована морда Василя Васильовича. На щастя, молода дівчина була блискавично підкорена чарівливістю котяри в повному розквіті сил і погодилася допомогти з маскуванням пластмасової схованки.

Три яскраво салатові целофанові пакети шар за шаром покривали прямокутний ящик. Тож кінцевий результат задовольнив очікування обох спільниць жахливого правопорушення. Як почував себе в той момент вусатий-волохатий, мене мало цікавило…

Забираючи основний вантаж із камери схову, я вирішила залишити корзину з целофановим покриттям біля бабусі, яка очікувала на свій поїзд, – щоб не привертати зайвої уваги працівника вокзалу, що видавав мені валізу всього через півгодини після здачі. Мені здавалося, що він запідозрив злісні наміри і, просто наскрізь вдивляючись у тривожний погляд майбутньої правопорушниці, незабаром суворо крикне на мене і не дасть сісти в потяг…

Чекаючи на пероні прибуття поїзда, в думках я просила у Васі, щоб він тільки мовчав і не подавав жодних ознак життя під час прийому квитків провідницею.

 

Партизанська вдача

Сталося, як і чекалося. Всю дорогу Вася мовчав. А я, час від часу витираючи з лоба рясний холодний піт і розминаючи занімілі від переживання пальці, молилася, щоб наш план спрацював…

Благополучно я вийшла на станції Прилуки й полегшено видихнула повітря, зарікаючись, що більше ніколи не натраплю на ті ж граблі знову… А котяра, вибравшись із пластикового карцеру, як завжди на нюх пішов шукати всіляких харчів.

Любов Рубан

 

ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТВАРИН ЗАЛІЗНИЧНИМ ТРАНСПОРТОМ У ВНУТРІШНЬОМУ СПОЛУЧЕННІ

Перевезення собак незалежно від розміру в купе пасажирського чи швидкого поїзда, у тому числі собак-супровідників сліпих, дозволяється лише в купейному вагоні за умови викупу пасажиром всіх місць купе.

Великі собаки (вищі45 см, не більше одного) перевозяться в намордниках на ланцюжках або ремінних прив’язках, малі собаки – в ящиках, корзинах, клітках (не більше двох особин).

Перевезення собак у вагонах із місцями для сидіння інших категорій поїздів (швидкісних, високошвидкісних тощо) дозволяється, якщо у вагоні купе місця для сидіння є відокремленими.

Дрібні кімнатні тварини (крім собак) та кімнатні декоративні птахи перевозяться в усіх типах вагонів незалежно від наявності ручної поклажі й повинні бути поміщені в ящики, корзини, клітки (не більше одного місця ручної поклажі) й вільно розміщатися на місцях, відведених для ручної поклажі.

Наявність оформленого належним чином ветеринарного документа для собак, дрібних кімнатних тварин та кімнатних декоративних птахів є обов’язковим.

Оформлення проїзних документів на всі місця в купе (оформлення окремого купе для дрібних кімнатних тварин і кімнатних декоративних птахів) не є обов’язковим.

Свійська птиця (кури, індики, гуси, качки, цесарки, перепілки, голуби тощо) допускається до перевезення лише в загальних вагонах місцевих поїздів та електро-, дизель-поїздах, поїздах підвищеного комфорту в ящиках, корзинах, клітках (не більше одного місця ручної поклажі), розміри яких не перевищують розмірів, передбачених для ручної поклажі.

 

ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТВАРИН ЗАЛІЗНИЧНИМ ТРАНСПОРТОМ У МІЖНАРОДНОМУ СПОЛУЧЕННІ (ПО ТЕРИТОРІЇ РОСІЇ ТА БІЛОРУСІ)

Перевезення великих собак при собі у вагонах міжнародного сполучення забороняється.

Перевезення дрібних кімнатних тварин (собак, котів, декоративних птахів) дозволяється при наявності ветеринарних документів в окремому купе купейного вагона (не більше двох тварин).

Згідно правил перевезень кімнатні тварини (не більше двох) повинні бути розміщені в ящиках, корзинах, клітках і вільно розміщатися на місцях, відведених для ручної поклажі.

Перевезення оплачується по повному тарифу всіх місць купе.

 

Працівниками залізниці було висловлене припущення, що більш за все найближчим часом правила перевезення тварин залізничним транспортом у внутрішньому сполученні стануть відповідати вимогам перевезення тварин у міжнародному сполученні.

Прочитано 1918 разів
Оцінити матеріал
(2 голосів)
Опубліковано в Є проблема
Web-editor

Веб-редактор та адміністратор сайту.

Website : gradpryluky.info

1 коментар

  • Посилання коментаря Ніна П'ятниця, 30 Січень 2015 12:20 написав Ніна

    Яке гарне оповідання! Прчитала з великим задоволенням. Успіхів Вам, Любо! І передавайте мої щирі вітання Василю Васильовичу:)
    З повагою,
    Н.К.

Написати коментар

Переконайтеся, що Ви заповнили поля, помічені зірочкой (*). HTML коди заборонені.

Фото зі статті

Шановні працівники та ветерани харчової галузі міста! Щиро...
«Відповідно до ст. 14 Закону України «Про житлово-комунальні...
Із самого ранку 14 жовтня в місті пройшли урочисті заходи. О 10.00 в...
Уже минув вересень і настав жовтень, а медичний персонал отримав...
Шановні прилучани! Прийміть найщиріші вітання з Днем захисника...
Прилуки древні, молодість моя,Легендами покриті і віками,Моя...
SOS!!! З якими ще словами звернутися до керівництва ПрАТ «Київ –...
14 жовтня – значуща дата, яка щорічно переповнює гордістю та...
Відреагувавши на звернення прилучан, що проживають у районі 5-го...
Творчий колектив української народної пісні «Родина»...

Хто на сайті

Зараз 2514 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама