№ 15
8 квітня 2020 року

Роби те, що любиш і люби те, що робиш

  • Середа, Лют. 26 2020
  • Написав: 
  • розмір шрифта зменшити шрифт збільшити шрифт

Завжди приємно дізнаватися, що твій товариш чи просто знайомий досяг значного успіху в житті та творчості. Не менш приємним є це відчуття і на рівні міста, коли тут чи там чуєш відгуки про якусь знаменитість, а потім виявляється, що це твій земляк, виходець із твого міста чи села, ви ходили одними вулицями, відвідували одні й ті ж заклади.
Продовжуючи рубрику про відомих прилучан, цього разу хочу розповісти про молодого чоловіка, який уже підкорив чимало жіночих сердець, граючи ролі характерних парубків в українських фільмах і серіалах.
Тож знайомтесь – Дмитро Сова, український актор театру та кіно, який народився в Прилуках. У його родині не було професійних артистів. Батько, Павло Петрович Сова, та мати, Наталія Григорівна, мають технічну освіту, були гарними спортсменами. Однак у домі завжди панувала творча атмосфера: батько у вільний час пише вірші, гуморески, поеми; мати – створює кулінарні шедеври; бабуся Дмитра гарно співала, а дідусь мав неабиякий талант спілкування – завжди був душею компанії.
Має Дмитро і старшого брата Петра. Власне саме з його подачі він і пішов уперше до дитячої театральної студії, де займався під керівництвом Тетяни Михайлівни Погребняк. Закінчивши школу №14 у 2000 році, він знову ж таки за прикладом брата, вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Одразу після вузу став актором театру «Вільна сцена» – експериментальної студійної сцени під керівництвом Дмитра Богомазова. А з 2005 року почав зніматися в кіно. Дебютом актора стала роль в серіалі «Сестри по крові».
Наразі фільмографія Дмитра Сови нараховує більше ніж 90 стрічок: «Я з тобою», «За законами воєнного часу», «Офіцерські дружини», «Острів непотрібних людей», «Гречанка», «Сувенір з Одеси», «Село на мільйон», «Папараці», «Катерина», «Свати-3», «Свій чужий син», «Покоївка», «Секрет майя», «Фото на недобру згадку», «Мереживо долі» та інші. Також він зіграв в історичній драмі Януша Заорського «Польська сибіріада».
І ось 27 лютого стартує прокат нової картини за участі Дмитра – фільму «U311 Черкаси», де він зіграв одну з головних ролей. Ця дата була вибрана не випадково, адже саме в цей час у 2014 році розпочалася анексія Криму.


З самого дитинства Дмитро був дуже активним – займався спортом, брав участь у різноманітних фестивалях на рівні школи та міста. Часто був і ведучим, і конкурсантом, гарно співав, танцював, словом, справжнім шкільним активістом. Зі спортивних уподобань у нього були волейбол і кікбоксинг. Зараз же, коли трапляється вільна хвилина, поспішає до спортивного залу. Адже це і для здоров’я корисно, і форму треба актору підтримувати, і просто, щоб трохи розвіятися. Крім того, почав займатися бігом. Готується до великого марафону. От і поговорити нам із Дмитром вдалося саме по дорозі до аеропорту. А збирався він в Барселону для участі в напівмарафоні. Укотре переконуюся, що талановита людина – талановита в усьому.
А про що дізналася з розмови – читайте далі.
– Яким був Ваш шлях до акторства?
– Десь із 9-го класу, коли брат уже вступив до театрального вузу в Києві, то він порадив мені піти займатися в Центр творчості дітей та юнацтва, а саме в театр юного актора «Фантазія» Тетяни Погребняк. Із цього все й почалося. Та насправді більш серйозно я нічим і не займався. Усім потроху.
З 1 класу, пам’ятаю, виступав у різних сценках, концертах – і співав, і танцював. Було щось типу «Ранкової зірки», нашої, Прилуцької, — співав і червонів на сцені під баян чи акордеон.
– А що можете сказати про першого викладача театрального мистецтва?
– З Тетяною Михайлівною Погребняк ми і зараз підтримуємо зв’язок. Упевнено можу сказати, що дуже радий, що потрапив до неї. Вона справжній фанат своєї справи. Завжди намагалася відкрити індивідуальність кожної дитини. Вона не просто ламала своїх вихованців чи підлаштовувала під якусь систему, вона вкладала в голову кожному розуміння того, що для успіху треба багато чого – і сценічна мова, і співи, і танці. Вона дуже розумілася на матеріалі. Спочатку це було для неї як хобі, але дуже скоро стало частиною всього життя. Тетяна Михайлівна зараз також працює в Києві. Іноді мене навіть запрошують на вистави її дитячого театру. Я так помітив, що її вихованці постійно кудись потрапляють, тобто здобувають успіх. Як раніше, так і зараз, вона виховує чимало талановитих хлопців і дівчат. Вона просто повністю себе віддає дітям і в результаті виходить так, що вони продовжують рух у цьому напрямку. Я навіть чув, що дехто з її вихованців поїхав навчатися до Канади, Америки чи ще кудись за кордон.
– А чи не заважало захоплення акторством вашому навчанню в школі?
– Чесно кажучи, не дуже. Так, відмінником я не був, мав чотири трійки в атестаті. І вони були десь підтягнуті, звичайно, але загалом я непогано навчався, особливо, що стосувалося гуманітарних предметів. Але ж не дарма кажуть, що у свій предмет треба закохувати, а в нас якось усе під одну дуду викладалося. Я чомусь так сильно це відчував, що мені просто не хотілося вчитися. Але двійки не ставили, знову ж таки через те, що я був таким собі шкільним активістом. Бувало, що й директор за мене просила, і на екзаменах допомагали. Не обманюватиму, були поблажки, але в міру.
– Як давалося подальше навчання в Київському вузі? Кого з викладачів можете особливо відмітити?
– Як я вже говорив, спершу до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого вступив старший брат Петро. Тоді Тетяна Михайлівна почала готувати й мене до вступу. Так і вийшло, що при вступі в мене був і брат і блат, якщо можна так сказати. Брат саме закінчував навчання і той самий викладач якраз набирав собі нову групу.
Я приїхав гарно підготовлений – і співав, і танцював. У мене все було готове. Групи набирали тоді Олег Микитович Шаварський і Борис Петрович Ставицький. Перед іспитами треба було отримати дозвіл до вступу і я спершу пробувався саме у Шаварського. Він хотів мене забрати до себе. Але, коли вже складав іспити, то Ставицький сказав – якщо вже старший брат у нього вчився, то й мене візьме. Це в нього така традиція сімейні підряди виховувати. Аналогічно і відомі брати Боклани – Станіслав і Микола – в нього також навчалися та деякі інші.
– Чи можете сказати, хто найбільше вплинув на становлення Вас як успішного актора?
– Мені здається, час і ті люди, які траплялися мені на шляху. У мене був дуже гарний другий викладач, теж нині покійний, – Тарас Володимирович Денисенко. Він свого часу закінчив акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (майстерня Олексія Баталова). І ми навіть іноді з пар втікали, щоб позайматися в нього на факультеті. Тарас Володимирович навчив мене якимсь таким основам, які просто допомагали будувати себе як людину та актора.
– З навчанням зрозуміло, а де зараз мешкає Ваша сім’я, батьки? Чи буваєте в Прилуках?
– Батьки мої й зараз у Прилуках живуть. На жаль, приїжджаю я рідко – хіба що на дні народження чи великі свята (Новий рік, Різдво, Пасха).
– А друзі тут залишилися? Зв’язок із кимось підтримуєте?
– Друзі, звісно, є, але дуже мало. Наразі дійсно практично ні з ким із Прилук не спілкуюся. Часу не вистачає.
– Дійсно, Ви знімаєтеся в багатьох фільмах, серіалах, а яка роль сподобалася найбільше?
– Так насправді складно сказати. Усі ролі по-своєму важливі та до чогось безсумнівно ведуть. Але зараз, мабуть, коли вийде на екрани фільм «Черкаси», мені здається, це буде найголовніша моя роль на даний період. Тут усе співпало – і сам фільм дуже важливий для мене і герой дуже близький по духу.
– Як воно взагалі брати участь у зйомках фільму, який ретранслює сучасні події в історії нашої країни?
– Справді. Усе це відбувалося одразу після Майдану. Я активно спостерігав за тими подіями, що відбувалися в Донецькому аеропорту, а потім анексія Криму. Усе це було на моїх очах. Тоді дійсно всі переживали. Я навіть не знаю, як можна було бути байдужим до долі наших хлопців, долі держави загалом. Дуже переймалися тим, як тримаються кіборги, матроси військового корабля «Черкаси». От думаєш, ну що там – якийсь невеличкий корабель, а нагнали стільки військових… і що там із ними зроблять… потім як вони майже звільнилися. Словом, подібні події не можуть не тривожити. І, власне, коли я прочитав сценарій, то відразу відчув, що фільм про нас, про ту Україну, яка є, про тих людей, які вірять у майбутнє.
Наразі Ви є тим актором, який сам обирає, в якому фільмі зніматися, а в якому ні?
– Думаю, так. Якщо мені роль цікава, я за неї візьмуся.
– А чи можете згадати якийсь курйозний випадок зі знімального майданчика?
– Це ще одне питання, яке ставить у глухий кут. Важко відразу щось таке пригадати. Хоча пам’ятаю з недавнього – на зйомках нового 24-серійного серіалу «Карпатський рейнджер», який зовсім скоро вийде на каналі «2+2», мав виконати один каскадерський трюк, але вийшло не все так, як планувалося. По сюжету мені треба було відкрити двері, з яких потім вискакував рейдер на коні, перестрибнути через велику загорожу і забігти в будинок. Але в той час, коли кінь із каскадером почав вистрибувати з цього сараю, а я тікав, то перестрибуючи огорожу зробив якийсь незапланований каскадерський трюк і загремів прямісінько у квітник за тією огорожею. Здер собі ногу, навіть шрам залишився, але це було дуже смішно. Я хоч якось потішив знімальну групу. А взагалі різне буває.
– І на завершення, які б побажання чи поради Ви могли дати своїм землякам, юним прилучанам, які часом не вірять у свої сили, у те, що можуть досягти якихось вершин у житті?
– Я і на собі це відчув – немає різниці з якої ти сім’ї, які статки вона має, з якого ти міста, великого чи маленького, чи й узагалі з якогось забитого села – усе у твоїх руках. Твоя доля лише у твоїх руках. Треба позитивно мріяти і багато працювати. І звичайно, робити те, що ти любиш і любити те, що ти робиш. І як сказав Хоакін Фенікс нам на цьогорічній премії «Оскар»: «І світ буде слідкувати за тобою». Тож раджу, ніколи не опускати руки й завжди йти до своєї мети.

Мар’яна Гибенко

Прочитано 501 разів
Оцінити матеріал
(0 голосів)
Опубліковано в Культура
Web-editor

Веб-редактор та адміністратор сайту.

Website : gradpryluky.info

Написати коментар

Переконайтеся, що Ви заповнили поля, помічені зірочкой (*). HTML коди заборонені.

Фото зі статті

Уже з 6 квітня в місті Прилуки, як власне і по всій Україні, почали...
10 гривень – це багато чи мало?Насправді, спірне питання. З одного...
Коронавірусу в Прилуках немає У суботу 28 березня до Прилуцької...
Посильна допомога центральній міській лікарні 25 березня у...
Супермаркети, аптеки, середні магазини та малі кіоски...
У зв’язку з поширенням світом коронавірусу в навчальних...
Соціальний розвиток міста за минулий рік 11 березня в сесійній...
З метою упередження поширення коронавірусної інфекції COVID-19 з 18...
УКРАЇНАПрилуцька міська радаЧернігівськоЇ області ВИКОНАВЧИЙ...
Шановні працівники комунальної галузі! Кожного року в третю...

Хто на сайті

Зараз один гість и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама