№ 50
25 листопада 2020 року

25.11.2020 08:19

Не буду шкодувати час
Всі спогади залишу там,
На діамантових світлинах,
Які всім внукам передам.

А Ви залишаєте фото на згадку? А в ретро-стилі? А з посмішкою?
Сьогодні Максим Дрожніков, прилучанин, фотохудожник зі стажем, розповість трошки про свій світ світлин. Тут не буде довгих розповідей про ретро «Смены» та «Зениты» і також про розкручені селфі з витягнутими губками. Лише автобіографічна розповідь людини, яка не народилася з палким бажанням жити з фотокамерою, а знайшла себе в цьому різнобарвному світі, як той, хто вміє побачити навколо гарне й перевести його у формат фотографії.
Ми всі хоч раз у житті фотографувалися. Різним способом, у різний час. Пам’ятаєте той свій перший фотознімок із коханою людиною? А отой невдалий кадр? Ой, як хочеться його виправити або й узагалі видалити. Але є люди, які вміють робити знімки завжди «комільфо», тобто одразу поцілити в яблучко. Одним словом – професіонали.
Маленька історія про людину, яка зробила себе сама. Максим не вважає себе суперпрофесіоналом, але сьогодні погодився на інтерв’ю, щоб трохи привідкрити для нас завісу свого нетаємничого, але все ж таки дивовижного світу мистецтва – створення фотообразів.

– Чому саме фотографія?
– Це Ваше запитання чи не найпопулярніше. Та тому, що зійшлося все в потрібний час у потрібному місці. Звичайно, коли я прийшов працювати в салон, то повинен був мати якісь навички фотографування. А це, можна сказати, було моє хобі. Особливо в подорожах.
– Тобто це не справа Вашої сім’ї, яка Вам передалася?
– Спеціально ні. Дідусь у мене займався трохи фотографією, але в ті часи багато хто, мріючи піймати чудовий кадр, проявляв плівку самостійно. Я ж тоді був ще маленький і не дуже в це вникав.
– Тож Ви навчалися фотографуванню чи це було просто захоплення?
– Десь років десять тому я зрозумів, що цим буду займатися, а на той час на ринку якраз ще не було таких масових професійних зйомок у залах, наприклад. І потрібні були нові спеціалісти з новим баченням, з новими методами й навиками проведення зйомки. І, звичайно, з надсучасними камерами та пристроями. А коли ти викладаєш приклади своїх робіт у соціальних мережах, інші бачать ці зразки і також бажають мати таку згадку на пам’ять. При цьому я не вважаю себе фотомитцем, але дуже люблю цю справу, живу нею, прагну досягти більшого, постійно навчаюсь і вдосконалююсь.
– Як можна назвати розвиток у цій галузі? Як виглядає прогрес?
– Зараз це все видно по якості зйомки та по обробці фото чи зміні ракурсів, фільтрів. З’явилися гарні фотоальбоми, наприклад, школярам на випускний. Постійно щось нове з’являється і, звичайно, це відображається й на нашій роботі. Неможливо передбачити наш розвиток і розвиток фото, бо це прямо залежить від моди, технологій і розвитку суспільства взагалі. Тому що з’являється нова техніка, конкуренція робить свою справу, а в цьому є свої плюси та мінуси. І треба завжди бачити напрямок, куди рухаєшся, і робити це обізнано.

07.10.2020 17:30

Дуже мало залишається ветеранів Другої світової війни, хто приніс у травневі дні 1945 року довгождану Перемогу.
4 жовтня нинішнього року на 96-му році життя померла шанована в нашому місті людина, учасник бойових дій, ветеран війни та праці, колишній головний інженер Прилуцького виробничого підприємства електромереж ЗАБУЛА Андрій Свиридович.
Народився Андрій Свиридович у грудні 1924 року в Борзнянському районі на Чернігівщині в багатодітній родині. З дитинства пізнав нелегку селянську працю.
У вересні 1943 року був мобілізований до Червоної Армії та зарахований до кулеметного училища одного із запасних полків Першого Українського фронту. Проявив себе хоробрим і сміливим воїном, не раз дивився смерті у вічі. В одному з боїв на Львівщині був поранений і після лікування направлений у мінометний полк, що базувався в Польщі на Сандомирському плацдармі. Даний полк брав участь у боях за міста Бранденбург, Потсдам і Берлін. День Перемоги зустрів у Празі.
У березні 1946 року у званні старшого сержанта був демобілізований. Батьківщина високо оцінила його бойовий шлях, нагородивши двома орденами Великої Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня, орденом Слави 3-го ступеня, медалями «За взяття Берліна», «За визволення Праги» та ін.

12.02.2020 07:46

Кажуть, що талант завжди родом із дитинства. Кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте.
Діти приходять у наш світ, щоб творити своє життя, знайти себе: хтось здібний до музики; хтось до науки; хтось пише вірші, а хтось малює.
Ось так ці зернятка потрапляють на наше поле, де з допомогою вправних керівників знаходять свою нивку. Саме так і зацвів ще один паросток у Прилуцькому Центрі творчості дітей та юнацтва.
У гуртку образотворчого мистецтва «Кольорові долоньки» під керівництвом Інни Кишиневської розвиває свій талант маленька дівчинка – Анна Тарасенко.

24.12.2019 07:53

За своє довге та непросте життя їй довелося пройти чимало – конц- табір, голод, не набагато легші повоєнні роки… Та все це лише додало міці її характеру, активності та неабиякій працелюбності. Мова йде про незмінного впродовж останніх семи років секретаря Президії Ради ветеранів Прилук Валентину Павлівну Трепач, яка 27 грудня відмічає свій 80-літній ювілей.
Виявляється, дитяча пам’ять вибіркова: головні події долі вона фіксує на все життя. І в першу чергу – найжахливіші. Саме такі жахливі спогади має Валентина Павлівна зі свого дитинства.
4-річною дівчинкою її, з мамою, бабусею та двома старшими сестрами, вивезли на примусові роботи до Німеччини. Як згадує Валентина Трепач, людей заганяли в ешелони, не дивлячись на вік. Це були товарняки без вікон, вагони для худоби, в яких усі їхали стоячи, бо й сісти не було можливості. Дорогою помирало багато людей, тіла яких німці просто викидали з потяга на зупинках.
Уже в Гамбурзі, в концентраційному таборі всіх постригли та видали смугастий одяг. Робота знаходилася всім – і дорослим, і дітям, таким як була Валентина. Жалості з боку наглядачів не було ні до кого. Але це жахіття тривало лише два роки, чи не найстрашніші роки в її житті. І нарешті визволення, повернення додому, на Харківщину. Та випробування для Валентининої сім’ї не припинилися – домівку зруйновано, довелося будувати землянку, спати на підлозі. Та все ж вони були щасливими, що повернулися, що всі разом, і всі живі.
Перші повоєнні роки були тяжкими – люди пухли від голоду. Мама Валентини Павлівни їздила товарним потягом у Брянськ, де міняла мило та сірники на лушпиння від картоплі, з якого варився хоч якийсь суп. Але ж усе пережили. І той період життя ще більше додав сили духу малій Валентині. Хоч як було важко, а всі троє дівчат успішно закінчили школу, отримали гарну освіту.
Валентина Трепач закінчила швейне відділення технікуму легкої промисловості і з часом отримала направлення на Чернігівщину – в Прилуки, які вже давно стали для неї рідним містом. Ця вольова жінка ніколи не боялася та не цуралася роботи. І доказом цьому є 57 років безперервного трудового стажу. Працювала майстром швейного виробництва, інженером технологом, головним інженером. А останні 27 років перед заслуженою пенсією – військовим представником на швейних підприємствах Прилук, які виконували спецзамовлення для Міністерства оборони. На фабриці головних уборів шили пілотки, літні костюми, на швейній – ватні куртки і брюки, на «Прилучанці» – літні й зимові костюми, на шкіргалантерейній – сумки. На взуттєвій – черевики, чоботи. За підписаними Валентиною Павлівною документами продукцію відправляли вагонами по всьому Радянському Союзу.
За сумлінну працю та своє «таборове» дитинство Валентина Трепач нагороджена багатьма медалями («За доблесний труд», «За трудову відзнаку», «Ветеран праці», «Захиснику Вітчизни»), ордени «За мужність» ІІІ ступеня та святої княгині Ольги ІІІ ступеня, а також чимало ювілейних нагород.

13.11.2019 08:24

Сьогодні майже жоден із нас не може уявити свого життя без музики. Її слухають під час роботи, по дорозі додому, на прогулянках, а іноді навіть засинаючи. Адже без пісень буденні справи відразу втрачають кольорові фарби, усе стає сірим, похмурим і нецікавим.
Музика – це те, що ми не тільки слухаємо, але й відчуваємо. Саме пісні допомагають формувати почуття та думки, розширювати світогляд і навіть вчитися. А ще пробуджувати творчі здібності. Про це, як ніхто більше, знає наша талановита семирічна прилучанка.
Владислава Сребродольська – звичайна школярка Дідівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Дівчинка навчається в другому класі, але вже проявляє свою сильну особистість та обдарованість. Вона добре вчиться, ходить до Прилуцької майстерні творчих ідей РБК «Чарівні пальчики» та співає в театрально-естрадному ансамблі «Позитив». Незважаючи на таку завантаженість, усі заняття відвідує із задоволенням, а співати на шкільних святах для малечі й узагалі – рай.
«Усе почалося ще в садочку №8 під назвою «Берізка». Там уважні вихователі й розгледіли талант нашої донечки. Бо виконала вона свою першу пісню «Я лисичка, я сестричка» просто бездоганно. А за нею й «Ой, пшеничечко-пшеничечко, золоті зернята». Не довго роздумуючи, ми пішли на прослуховування у школу мистецтв. І пройшли. Радості не було меж, адже будь-хто бажає своїй дитині тільки найкращого», – розповідає з посмішкою пані Марина.
Голос – як прояв особистості. Адже соло дівчинки звучить природно і від усієї душі. Без перебільшення, музика – її друге «я». Незважаючи на те, що заняття у Влади два рази на тиждень, удома школярка співає чи не кожну хвилину. Головне – ніяких «табу» в музиці для неї немає й бути не може. Здається, юна леді знає безліч композицій. У її щоденному репертуарі є не тільки сучасні хіти, а й українські народні пісні. Є у Владислави й кілька костюмів, багато елементів яких виготовлені власноруч, зокрема, вишита сукня та прикраси. Адже перед кожним шкільним святом мама пильно дбає про сценічний образ дівчинки.

06.11.2019 08:30

Днями до редакції надійшов лист із таким закликом аж із Краснодару (Росія). Шабля Володимир Никанорович звертається до нас і всіх прилучан із проханням допомогти в розшуку родичів, які ще можуть проживати на території нашого району.
У 40-60-х роках Володимир Никанорович проживав в Україні – в с. Мечет (Грушківка) Гребінківського району Полтавської області. Так склалося, що після закінчення ВУЗу в Києві залишився жити в Росії, зв’язок із рідними обірвався.
Відомо, що в ті далекі роки в селі проживала Осадча Катерина Зіновіївна з дітьми – Аллою (1940 р.н.) й Тамарою (193? р.н.). Вона товаришувала з матір’ю пана Володимира (Шаблею Варварою Луківною). Пізніше стало відомо, що вони виїхали з села до Прилук.
Якщо вам щось відомо про людей, яких розшукують чи про їхню рідню – повідомте, будь ласка, в редакцію (3-52-99). Спробуємо допомогти рідним людям знайти один одного.

04.09.2019 06:42

Цього року, 31 серпня, виповнилося 94 роки від дня народження Андрія Івановича Буренка.
Відомому прилуцькому художнику та поету дісталося складне та водночас цікаве життя. Воно принесло йому важкі випробовування. У вересні 1942 року Андрія Івановича вивезли до Німеччини, де він був змушений працювати на металооброблювальному заводі. Після звільнення у квітні 1945 року потрапив до Червоної армії, але через кілька днів отримав поранення, яке залишило про себе згадку до кінця днів – два осколки так і не вдалося витягти. А в 1947 році Буренка заарештували за «наклеп на радянську дійсність, схвалення німецького строю та контрреволюційні випади проти вождя народів» і засудили до 10 років таборів. Лише 1954 року відкрилися ворота на волю...
Але водночас, така нелегка доля виховала Андрія Івановича як добру й тактовну людину та подарувала щасливе подружнє життя, улюблену роботу, багатогранну творчість.
А захоплень у митця було вдосталь. З-під його різця вийшло до 200 екслібрисів. Андрій Іванович цікавився історією рідного краю, не тільки художньо оформив музейну газету «Скарбниця», а також дописував до неї краєзнавчі статті.

07.08.2019 06:55

(до славного ювілею, про людей хороших)

Скотнікова Лідія Афанасіївна –
відмінник НО, вчитель-методист Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу, лектор, «Жінка року – 2017», голова клубу «Джерело».
Цю біляву симпатичну, тендітну не пороках, жінку знають у місті Прилуки... Її можна побачити всюди: в Прилуцькому педколеджі, в школах міста, на зібраннях громадськості, в бібліотеках та книгарнях (найчастіше). Чому? Це інтелектуальна жінка. Розум і знання її настільки глибокі та різносторонні, що де б вона не виступала, вражає її обізнаність, серйозність підготовки, вміння аналізувати... Професіоналізм ніколи їй не зраджує, у спілкуванні вона ерудит, який ніколи не покаже свою перевагу над аудиторією.
Я знаю її як колегу по школі №10 і як лектора «Джерела». Як вчитель – вона про­фесіонал високого класу, як лектор – вмілий пропагандист книги та культурних надбань людства. Виступи її завжди тематично інформативні, глибокі та емоційні. Лідія Афанасіївна систематично працює над собою, удосконалюючи свій фах. Жага до знань (особливо літературно-краєзнавчих) визначальна. Пам’ятаю, коли їздили на Черкащину – батьківщину Богдана Хмельницького, вона була невтомною: уже коли всім забракло сил і бажання сприймати, вона наполягла ще відвідати Чорний ліс гайдамаччини... Така вже вона людина.
А все почалося зішколи... Далекі повоєнні роки: руйнація, книжок немає, але тим більше бажання вчитися. Пригадую: любов до книги та читання викликали в ній, і сприяли вибору професії, її вчителі літератури Кока Лідія Костянтинівна та Литвинець Валентина Миколаївна. А ще – мамині брати, які розповідали художні твори в довгі зимові вечори й підкріплювали цим самим у племінниці любов до читання.

Фото зі статті

Створення сучасних приймальних відділень у дев’яти опорних...
Не дивлячись на різноманітні обмеження та заборони, кількість...
У суботу, 21 листопада, уся Україна відзначила День Гідності та...
За результатами 9 місяців 2020 року до загального фонду бюджету...
Днями в сесійній залі відбулося засідання міської комісії з...
Нове життя для річки Удай Перший етап проєкту відродження річки...
Ми не могли інакше назвати наш житловий комплекс, бо цей...
Чернігівська обласна  партійна організація Всеукраїнського...
Прилуки поступово приєднуються до переліку тих міст, у яких...
Передивляючись дописи в соціальних мережах, неодноразово...

Хто на сайті

Зараз один гість и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама