№ 50
25 листопада 2020 року

Патріотизм має бути в душі

  • Середа, Жовт. 09 2019
  • Написав: 
  • розмір шрифта зменшити шрифт збільшити шрифт

14 жовтня – значуща дата, яка щорічно переповнює гордістю та хвилюваннями серця мільйонів громадян нашої країни. Нині українці відзначають чотири свята в цей день: День Покрови Пресвятої Богородиці, річницю створення УПА, День українського козацтва, а починаючи з 2014 року, ще й День захисника України – свято звитяги українського лицарства, а також день пам’яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за державний суверенітет України.
Тож не дивно, що 14 жовтня – свято всіх, хто любить Україну. Свято тих, хто тілом, серцем і душею відчув свою відповідальність і причетність до оборони України. І про кого ж говорити напередодні цього свята, як не про реальних захисників нашої країни – чоловіків, батьків, синів – людей, які свого часу виступили на захист рідної Батьківщини.
Учасник бойових дій, мешканець села Голубівка Вячеслав Овдієнко у 2014 році пішов захищати східні рубежі України. А коли був демобілізований, вирішив власною працею допомагати односельчанам, жителям району з командою ТОВ «Агрікор Холдинг». Про перебування в зоні АТО, його бойових побратимів, про те, чим займається сьогодні, розмовляємо з паном Вячеславом саме на території підприємста.
Спочатку розповідає про себе:
– Сам я з Голубівки, там школу закінчив, далі в армію пішов. «Відкосити» навіть і не думав: мабуть, так вихований. Та раніше й просто соромно було не піти служити на благо своєї великої Батьківщини – Радянського Союзу. Це тепер розумію, що не все так гарно в нас було, народ обманювали. Усе розуміння з віком приходить (посміхається – авт.).
Після армії одружився, донька народилася. Працював у різних галузях. Трохи в міліції, потім у Будівельному управлінні в Прилуках. Маю гарний досвід роботи в даній сфері. Довго по відрядженнях їздив, адже треба було заробляти.
– Розкажіть про Вашу службу в зоні АТО. Як Ви там опинилися?


– Можливо, це дивно прозвучить, але до певного моменту в житті особливої любові до України я не відчував. Увесь час з’являлися думки, як і в багатьох наших співвітчизників, кудись виїхати, шукати кращої долі. А потім в країні почали відбуватися жахливі речі, зібрався Майдан і всередині щось перемкнулося. На той момент дружини в мене вже не було, донька виросла й жила своїм життям. Тож з’явилося бажання також поїхати в столицю, приєднатися до людей на Майдані, які виступили проти недолугої влади. На жаль, тоді були постійні відрядження, роботу не міг покинути, тому за подіями в країні лише спостерігав збоку.
У квітні 2014 року робота моя нарешті закінчилася, а в країні, натомість, розпочалася війна, офіційно не проголошена, але абсолютно реальна. І як законослухняний громадянин із душею патріота я пішов до військкомату – залишив свої дані, про всяк випадок. Мені відразу ж запропонували пройти медичну комісію. Буквально за два дні всі довідки доклав у свою справу та з чистою совістю поїхав додому.
– І як скоро Ви знадобилися країні? Коли Вас викликали у військкомат?
– Не повірите… Уже за тиждень зателефонували та сказали з’явитися з речами. Увесь цей час я рідним нічого не говорив, боявся, що відмовляти стануть. Лише в останній вечір, коли сумку збирав, то зізнався. Мама, звісно, плакала, ображалася, та куди діватися – відпустила. Я ж ні однієї хвилини не сумнівався в тому, що треба виконати свій обов’язок громадянина України – захищати рідну землю від ворога, хоча в цей час мені вже було 45 років.
– Де проходила служба?
– За розподілом разом із хлопцями потрапив у 41-й Чернігівський батальйон територіальної оборони. Спочатку ми проходили навчання та підготовку в Навчальному центрі «Десна». Потім нас направили в Донецьку область у зону АТО. Це були різні населені пункти, в основному села. Але також були в містах Сватове, Артемівськ, Дебальцеве. Я був зв’язківцем. Місцеві мешканці ставилися до нас дуже доброзичливо, у всьому допомагали. Величезним був волонтерський рух – нам привозили дуже багато матеріальної допомоги, речей, продуктів, військового спорядження. У Дебальцевому пробув до осені 2014 року. Потім на місяць на ротацію додому. Після ротації потрапив в інший населений пункт – с. Староігнатівка Волноваського району, де і прослужив наступні пів року. Так, у червні 2015 року мене демобілізували.
– Як вплинула на Вас ця війна?
– Звісно, безслідно нічого не проходить. На лінії оборони було дуже тривожно та небезпечно. Напівзруйновані будівлі навколо, розбиті шибки у вікнах, постійні обстріли будь-кого зведуть із розуму. Але, дякувати Богу, я повернувся живим і здоровим додому. Після служби пройшов невелику реабілітацію в санаторії в Сергіївці Одеської області. Психолог відзначила, що я маю доволі стабільну психіку, тож особливого нагляду не потребую. Деякий час війна ще снилася, але й це минулося.
– Багато вояків, які повертаються із зони АТО, втрачають інтерес до життя, починають пиячити. Як склалося Ваше життя після війни?
– На щастя, мене такі проблеми не зачепили. Життєві негаразди пляшкою не вирішуються. Повернувшись додому, я зрозумів одну дуже важливу річ: тільки ми, українці, на своїй рідній землі самі зможемо навести лад. То чого нам їздити по світу в пошуках кращої долі, шукати заробітку в інших країнах чи працювати нелегально, таксуючи або перевозячи товар через кордон?
Чоловік однієї з моїх сестер саме працював у ТОВ «Агрікор Холдинг» і запропонував мені прийти до них охоронцем. Довго не думав і погодився. Два роки працював я охоронцем. За цей час з’явилася друга дружина, сімейні витрати зросли (сміється – авт.), і з’явилася можливість дещо змінити напрямок роботи. Так я став водієм невеликого «газончика». Перевожу зерно зі складів, розвожу людям паї, на поле – хімікати тощо. Роботи вистачає, і вона не найпростіша. Головне – хочеться працювати на користь людям і країні.
– Що б Ви хотіли сказати молодим людям, які розпочинають своє самостійне життя?
– Так, патріотизм не тільки в тому, щоб виступати на мітингах, ходити у вишиванках. Не словами, а діями треба показувати свою любов до Вітчизни, свій патріотизм. Піти служити в армію, захищати рідну землю від ворогів. Можливо, створити свою справу. А головне – працювати чесно та відповідально. Тоді Україна дійсно зміниться.

Мар’яна Гибенко

Прочитано 1908 разів
Оцінити матеріал
(0 голосів)
Опубліковано в Редакційна стаття
Web-editor

Веб-редактор та адміністратор сайту.

Website : gradpryluky.info

Написати коментар

Переконайтеся, що Ви заповнили поля, помічені зірочкой (*). HTML коди заборонені.

Фото зі статті

Створення сучасних приймальних відділень у дев’яти опорних...
Не дивлячись на різноманітні обмеження та заборони, кількість...
У суботу, 21 листопада, уся Україна відзначила День Гідності та...
За результатами 9 місяців 2020 року до загального фонду бюджету...
Днями в сесійній залі відбулося засідання міської комісії з...
Нове життя для річки Удай Перший етап проєкту відродження річки...
Ми не могли інакше назвати наш житловий комплекс, бо цей...
Чернігівська обласна  партійна організація Всеукраїнського...
Прилуки поступово приєднуються до переліку тих міст, у яких...
Передивляючись дописи в соціальних мережах, неодноразово...

Хто на сайті

Зараз 2590 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама