№ 50
13  грудня  2017 року

13.12.2017 08:29

12 грудня 2017 року відбулося 7 засідання Громадської ради, на якому розглядалося 3 головних питання.
Першим із них було внесення змін до персонального складу Громадської ради при виконавчому комітеті Прилуцької міської ради. Наразі до Громадської ради входить 35 осіб, із них присутніх було 29. Під час обговорення було вирішено зарахувати до її членів представника прилуцької «Самооборони» Пруса О.І. (замість Касьяна О.Б.).
Друге питання стосувалося розгляду питання щодо призначення Беркута Ю.В. на посаду начальника Прилуцького об’єднаного управління Пенсійного фонду України. Проти виступили представники місцевого осередку партій «Батьківщина» та «Радикальна партія». Крім того, зі словами протесту виступила Костюк Ольга Іванівна: «Неодноразово за ним було помічене нелюдське відношення до підлеглих. Він примусом змушував прилучан іти на Антимайдан. Беркут має велику прихильність з боку Росії. До того ж, він не пройшов люстрацію. Така людина не має жодного морального права займати дану посаду».

10.07.2014 07:32

Цей вираз я вперше почула багато років тому від одеситки, а одесити володіють іскрометним гумором неперевершено. Я ніколи не застосовувала його ні в спілкуванні, ні в статтях, але коли побачила в Інтернеті інформацію про створення нової партії «прушників» – ПРУ (Партія розвитку України), яку поповнив своїм тілом Юрій Беркут, то стало зрозуміло, що дана фраза – саме під цю «історичну подію», як «огурчик под водочку». Ця партія – політичний витвір політичних щурів, які почали покидати тонучий корабель Партії регіонів. До її створення доклали рук і Льовочкін, і Юрко Мірошниченко. Це той Юрко, що багато говорив, коли був представником Януковича у Верховній Раді, але говорив без толку. Важко його було слухати й не цікаво – викручувався та брехав, а потім і сльозу навіть пускав, коли згадував про загиблих хлопців. Його «цаповим сльозам» ніхто не повірить, як ніхто не повірить і в благородні цілі цієї партії.

09.04.2014 09:50

Останній місяць про перестановку посад керівників міста не говорить у Прилуках хіба що дитина та дуже лінивий. Пам’ятаєте астрономічне явище 2012 року – парад планет, коли всі планети Сонячної системи вишикувалися в одну лінію? Щось подібне сталось і в Прилуках, коли ми бачимо чиновницькі посади, які давно вже треба було оживити та очистити, але вони, ці посади, вишикувалися в ряд і, наче глумлячись із прилучан, кидають усім нам виклик: «Врёшь, не возьмёшь!», як казав Чапаєв. Щось незрозуміле з цими посадами, які треба не переставляти, а конкретно просіювати через громадський суд та осуд. Не можемо чи не хочемо?

05.03.2014 07:21

Вибачте за відвертість. Я – не журналіст, не вчитель, не політик, не службовець. Я – так собі, звичайний пенсіонер. Але мені не байдужа доля моєї держави та рідного міста. Зараз скрізь відбуваються зміни: у вищих ешелонах влади й на місцях.

26.02.2014 13:25

Владислав Кіча

ПРОЛОГ

За п’ятнадцять років заняття газетярським ремеслом я вперше пожалкував, що наша газета не виходить щодня. Пожалкував і заспокоївся зі щирою надією, що це востаннє. Події, свідками яких ми стали за минулий тиждень, розривали мозок, терзали серце, кроїли душу, стукали пульсом у скроні, ставали грудкою в горлі й примушували плакати. Обтяжували, давили та душили. Важко говорити про будь-що, як то: Майдан, революція, очищення, перезавантаження. Чи про ради всіх рівнів зі спікерами, фракціями й групами. Потік інформації про перспективу справедливості несправедливо призвів до аритмії у спробі послідовних викладок пережитого. Даруйте.

Сльози Мірошниченка

Колись давно, наприкінці дев’яностих, мене занесло у Львів. Знаючи, що лише на Галичині мені вдасться купити диск (ні – касету) з концертом «Піккардійської терції», я з надією зайшов до музичної крамниці. Отримавши те, що хотів, я з насолодою довго їздив майже навмання брущатими вулицями міста Лева. По даху авто стукав весняний дощ, а я слухав «Пустельника» у виконанні «Терції». Я ніколи не думав, що весною чотирнадцятого обожнюваний мною акапельний гурт буде в мене асоціюватися лише зі смертю, ритуальним прощанням і тризною. І вже ніколи більше зі Львовом, весняним дощем і кам’яними вулицями. Пам’ять закам’яніла й покрилася бруківкою Майдану. Народна пісня «Пливе кача по Тисині», як і вся творчість «Піккардійців», назавжди зітре спогади моєї молодості і зворушить втратою чужої назавжди. Не думаю, що когось зворушили сльози Мірошниченка, – того, що був до останнього представником останнього президента у Верховній Раді. Як і нікого не зворушили масові зречення від регіонівської партії всіх мікромірошниченків і їхніх підлеглих на місцевому молекулярному рівні. Запізніле та нещире прозріння, таке ж кон’єктурне і фальшиве, як і саме перебування в лавах біло-блакитної партії. Не вірю! Вдавано, мимо і не в такт. Бог простить, у покаянні не може бути спізнень. Тож переадресуйте сльози…

Монументальне знесення

«Государство сильно сознательностью масс», – вчив великий Ленін. Вчив і вчив. Довгих сто років. Урешті маси стали свідомими і, переслідуючи бажання зробити свою державу сильною, повалили вчителя. Архітектурна форма у вигляді монументальної скульптури Володимира Ульянова впала. Новітні революціонери турнули символ творця революції. Прилуки цього разу як ніколи були в тренді. Ленін, про знесення якого так багато й марно говорили, зник. Тритонний металевий литий тулуб не хотів відклеюватися від чотиригранного стилобату. На прощання наш Ілліч піднявся над громадою, прихопивши з собою в політ частину постаменту, потім обірвався і луснув об портал, розколовшись на конструктивні елементи. Перше в історії елементарне та конструктивне рішення ради було виконано негайно. «Совок» нарешті зламався. Удушливе намисто тоталітаризму й меншовартості розірвалося і розсипалося на кам’яний і бронзовий бісер.

Знесення Леніна – не наруга над пам’яттю і тим більше не вандалізм. Це стало символом початку нового життя. Повірте, це не просто слова. Той, хто бачив, як прилуцька молодь, вправно зайнявши «ленінське» місце на половинчатому постаменті, під національним прапором заспівала Гімн, мене зрозуміє. Ми, ні – вони стали іншими. Хто хоче оплакувати бронзового ідола – оплакуйте, ви ніколи не станете іншими, та цього вже й не потрібно.

«Всякая революция лишь тогда чего-нибудь стоит, если умеет защищаться», – знову цитата вождя. Можливо, це один зі способів захисту їхньої, ні – нашої революції. Початок нового життя. Воно ніколи не дається задарма. Втрата непотрібного пам’ятника – дрібна ціна для надії. Принаймні хотілося б так думати…

Вільне падіння

У той день, коли рада прийняла звернення до президента, яке було запізнілим і вже нікому не потрібним, – як адресату, так і суб’єкту самоврядних ініціатив, під її стінами зібралося народне Віче. Гора народила мишу: через два місяці після актуальності й доцільності цього документа рада закликала Януковича піти у відставку. «Жорстке» звернення не стало індульгенцією для декого з регіональних депутатів, включаючи міського голову та секретаря ради. Останні двоє, які ще вчора були першими, під революційне скандування «відставка, відставка!» написали заяви про складання з себе посадових обов’язків. Нагадую: це була п’ятниця, 21 лютого 2014 року. Погожий вечір лютого став лютим для трьох: Леніна, Беркута, Правосуда. Вождя пролетаріату знімали краном, соціалістичний мер поспіхом шкрябав заяву, секретар робив мерський синхрон на паперовому носії. Каліграфія заяви Беркута була схожа на кардіограму серця людини, яку втрачали реаніматологи.

Революційна доцільність уже в понеділок перейшла в міську раду. Пленарне засідання 24 лютого обірвало політ Беркута четвертого року другої каденції. Ми його втратили. Ніхто не прибіг із дефібрилятором, не вколов адреналіну. Рятівники покинули, команда розбіглася. І вже без жодної іронії та сарказму – Беркута зрадили. Зрадили ті, кого він пригрів, покривав і прощав. Підло, боязливо та підступно. Можливо, для образності я неправильно описав процес екстреної реанімації, але я точно підсумував, що охвістя (читай - команда) просто розбіглося. Я завжди відкрито писав, говорив і критикував діяльність міського голови Юрія Володимировича Беркута. Робив це жорстко, іноді з надмірним застосуванням сатири. Сьогодні я не хочу давати оцінку діяльності вже колишнього міського голови. Бити лежачого – не можна! Це правило з’явилось у мене не після того, коли «Беркут» на Майдані робив усе навпаки. Це мій принцип. Так само як і принцип, що опиратися можна на того, хто дає спротив. До речі, про це я колись говорив Юрію Беркуту. Така моя позиція не влаштовувала міського очільника. Йому було куди прийнятніше таке: «Чим тьмяніший небосхил, тим яскравіша зірка». Небосхил був тьмяним, безвольним та ще й зрадницьким. Удавано прозрівши, небо пострілом у спину блиснуло загравою. Зірка згасла…

Свобода для секретаря, або Секретар від «Свободи»

Святе місце порожнім не буває. Знову ж таки не втрачаючи революційний темп, міські депутати нашвидкуруч прийняли відставку секретаря ради і вступили в завершальну стадію революційного маршу. Інтриги не було. Принаймні мені здалося, що грали з відкритим забралом. Хлопців у масках у стінах міської ради під час ухвалення рішення в розрахунок не беремо. Чергове Віче, що пройшло в неділю, висунуло кандидатом на посаду нового секретаря свободівця Дмитра Барнаша. Залишалися технічні дрібниці. Для того, щоб рада змогла поставити кандидатуру Барнаша на голосування, мало бути подання за підписом двадцяти п’яти депутатів. Ще декілька днів тому місія здавалася нездійсненною. Але не забуваймо про революційний запал, темп і ситуативність моменту. Подання підписали двадцять шість чоловік, а при таємному голосуванні позначку у квадратику «За» поставили на десяток більше. Блискавична перемога! Дмитро Барнаш сів на два крісла одночасно. Як законно обраний секретар міської ради, за умови відсутності міського голови він буде тимчасово виконувати функції мера.

Біля входу в раду Прилуки радісно зустріли свободу. Свобода у визначенні філософського поняття означає відчуття усвідомленої необхідності. Чи усвідомили Прилуки, що їм необхідно від нового міського голови? Не знаю. Прилуки ще не знають, що таке свобода. І не тільки в контексті політичної партії, що ще вчора була в опозиції, сьогодні – при владі, а завтра…

Порівняльний досвід

Перепрошую за спробу провести паралель сучасних революційних подій із подіями десятирічної давнини. Точніше, не самих революційних подій, а відчуття після перших переломних зрушень. Як і тоді, в четвертому році, так і зараз ми чуємо звідусіль: «Люстрація, люстрація». Ми рівно десять років не згадували цей латинський термін. Багато хто вже забув, що він означає. Можливо, не забув би, якби тоді його не обманули і провели очищення, а не миршаву пародію на процес оновлення.

Дехто, переважно на місцях, люстрацію сприймає в перекрученому та примітивному значенні. Вже лунають вигуки з безадресними пропозиціями очолити ту чи іншу державну й не тільки установу. Все це нагадує якесь «швондєрство», мені від цього просто огидно. Що найцікавіше, це роблять ті, хто в четвертому теж носився на помаранчевих вітрилах і видавав на всі боки пропозиції працевлаштування. Я пам’ятаю, як після тієї ж помаранчевої революції, коли сезон холодів давно пройшов, багато хто продовжував носити затертий і змарнілий шарф із написом «Так!», наче перепустку в усі кабінети. Таке ж відбувається зараз, коли дехто, загравшись, і досі носить маску й каску. При цьому заходячи в такому бойовому костюмі туди, де взагалі війною чи її залишками й не пахло.

Наголошую: це спостереження жодним чином не стосується тих місць, де й по цей день існує напруга. Мене лякають сучасні закиди про те, що хтось був під кулями, а хтось ні. Що найбільш закономірно, допит проводять саме ті, які не були ні на Грушевського, ні на Інститутській, коли хтось дійсно клав життя за перемогу. Після помаранчевої були люди, котрі для доказу персональної участі в революційних подіях фотографувались із самим месією – Ющенком. Відсутність подібної світлини в респондента означала його контрреволюційність. Я жодним чином не хочу ототожнювати дві важливі історичні події четвертого та чотирнадцятого років – між ними лежить ціла прірва розбіжностей. Спільне ж одне: маргіналізація і примітивізм. Також можна додати запаморочення від ейфорії перших перемог. І знову ж таки це все спостерігається виключно на місцях. Хотілося б, аби нині ці хвороби ми змогли пережити легше. Коли помаранчева революція була в самому розпалі, я у своїй публікації як застереження писав: «Ми так багато заплатили за прозріння, що ризикуємо зубожіти назавжди». Я не міг подумати, що в чотирнадцятому ми заплатимо за це кров’ю…

ЕПІЛОГ

Як це не прикро, але зараз відбувається багато спекуляцій на тему «Небесної сотні». Спостерігається змагання в першості по перейменуванню вулиць і площ. Політики у своїй риториці використовують одиницю виміру чесності, посилаючись на «Небесну сотню». Ще вчора для цього поняття вони використовували інше мірило, іншу сотню – ницого, земного і брудного номіналу. «Небесну сотню» застосовують як щит для прикриття совісті, враженої язвами розбрату і зрад. «Небесні» обладунки завеликі й тяжкі для показної переговорно-опозиційної братії.

Бойова козацька сотня полягла в боях. Нагородою бійцям стало додання прикметника «Небесна» до визначення чисельності. Хлопці загинули… Скінчилось життя, і почався розпродаж…

26.02.2014 13:13

Дні з 17 по 20 лютого виявилися найстрашнішими за весь період визвольної війни українців проти команди професійних «гопників». Стрілянина розпочалася 18 лютого поруч із Верховною Радою, на вулиці Інститутській. Після перших жертв пройшов рівно місяць – трохи призабулося, притупився страх, зросла ненависть, а тому ніхто не боявся впритул підступити до беркутівців, із боку яких і почалася провокація. Миттєво виріс живий ланцюг із людей, котрі передавали бруківку один одному, проте це дійство тривало недовго. Розпочалася стрілянина бойовими патронами, яка забрала зразу три життя. А потім – суцільний жах: паніка, крики, поранені й мертві… Люди кинулися бігти від «Беркута», всі хотіли прорватися до станції метро «Арсенальна», де більший простір, але вони не знали, що там їх чекали «тітушки». Особисто нам вдалося забігти в Будинок офіцерів – хтось небайдужий відчинив двері. Сюди ж почали складати і мертвих, і поранених. Раптом одна жінка, співробітник цього закладу, закричала, немов дикий звір: на її очах машина «Беркуту» навмисне переїхала пораненого майданівця. Хтось крикнув, що в Будинок офіцерів прорвалася беркутня, аби добивати поранених і тих, хто забіг до будівлі. Знову паніка, знову бігти, але невідомо куди.

19.02.2014 11:45

Це були слова про події 30 листопада в Києві, коли «Беркут» побив студентів на Майдані. Той, хто теліпнув ці слова на публіку, тут же зрозумів, що його нечистий поплутав. А поплутав тому, що довелося голові Прилуцької райдержадміністрації Олегу Власенку чи не вперше тримати відповідь перед мітингувальниками, які розпочали Народне віче 15 лютого саме від будівлі РДА. Зразу було видно, що він дуже хвилювався, – ще б пак, тримати відповідь довелося не перед жителями Срібнянщини, а перед прилучанами, яким «по вухах не проїдеш». Можливо, в той момент він і пожалкував, що змінив крісло голови РДА Срібнянщини на крісло голови Прилуцької РДА. Навряд чи його так би «притиснули» в Срібному – революція туди ще не завітала, люди там заклопотані власними господарствами, на відміну від прилучан, що дихають повітрям у багатоповерхівках.

12.02.2014 11:22

Листівки з таким гаслом масово ходять по Майдану і по Інтернету, та прочитати їх зміст замало – бажано запам’ятати. А в кого пам’ять дірява, як бюджет України, то краще листівку носити з собою, в гаманці, де повинні лежати гривні і, як правило, останні, й кожного разу думати, що купуючи товар бізнесменів-регіональщиків, ти своєю останньою гривнею збільшуєш їхні статки, а ця гривня може повернутися до тебе чи до твоїх родичів у вигляді кийка, газової гранати або, можливо, й кулі. Як у природі, так і в суспільстві все взаємопов’язане. Особливо в нашому, українському суспільстві, яке погрузло в корупції. Те саме доречно сказати й про податки, які ми сплачуємо вчасно і проти сплати яких поширюється рух у всіх регіонах держави. Влада заявляє, що несплата податків несе загрозу всій економіці України, але найбільша загроза економіці України – її нинішня влада. Якщо ж ми припинимо фінансувати цю владу, то загроза нависне над нею. Платити податки треба, тим більше, якщо нам відомо, куди вони підуть і у вигляді чого до нас повернуться. Але коли платимо «їм» – ми не впевнені, що робимо правильно.

Фото зі статті

Шановні прилучани, дорогі діти!Щиро вітаю вас зі світлим і...
Сучасний світ сповнений нещасть та недосконалостей. Волонтери –...
12 грудня 2017 року відбулося 7 засідання Громадської ради, на якому...
7 грудня 2017 року в рамках реалізації міжнародного...
Борітеся-поборите!Вам Бог помагає!За Вас правда, за Вас слава.І...
49-річний Ростислав Хотин – один із найвідоміших українських...
Щороку, на початку грудня у світі відзначається Міжнародний день...
Шановні жителі міста, депутати міської ради, члени виконавчого...
Дорогі воїни! Шановні волонтери!Вітаю вас із Днем Збройних Сил...
Він не дожив до кінця війни, загинувши в бою…ВІКТОР ОЛЕГОВИЧ...

Хто на сайті

Зараз 970 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама