№ 50
13  грудня  2017 року

29.03.2017 07:45

Прилуцький край у період Української революції 1917-1921 років

Українська революція 1917-1921 років – це один із ключових та водночас найскладніших періодів національної історії ХХ століття. Лише в чотири роки вмістилося стільки людських сподівань, гарячих надій, кривавих битв, готовності стояти за Україну аж до самої смерті – й водночас стільки демагогії, брехні, непереборного владолюбства, що ця доба є воістину незабутньою для нових поколінь українських патріотів.
Ідею самостійної незалежної держави на початку ХХ століття підтримали в різних куточках України, у тому числі й на Прилуччині.

ЗА ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Коли у червні 1917 року Центральна Рада утворила свій уряд і почала домагатися проголошення автономії України в складі нової Росії, у Прилуках влада стояла на позиції українського національно-визвольного руху. У міській Думі обговорювалися питання про українізацію міських шкіл та гімназій, всіляку підтримку отримало товариство «Просвіта», засноване 16 березня 1917 року з метою розвитку української культури, освіти, мови.
З острахом сприйняли прилучани події жовтня 1917 року, коли до влади в Росії прийшли більшовики. Тоді в місті відбулися об’єднані збори всіх партійних і громадських організацій, на яких було засуджено «зухвалий виступ» більшовиків у Петрограді та створено військово-революційний комітет для захисту міста й повіту «від виступу більшовицьких партій і темних елементів».

24.02.2016 09:09

Зараз ці події сприймаються як страшний сон, хоча вони мали місце лише два роки тому. Переглядаючи шокуючі відеокадри розстрілу Майдану, досі не віриться, що десятки людей могли потрапити під кулі в самісінькому центрі столиці мирної держави серед білого дня… Кажуть, що Герої Небесної Сотні загинули заради того, щоб наша країна змінилася. І вона справді сьогодні інша – вже не мирна. Решта критеріїв – під великим знаком запитання.

 

Минулої суботи прилучани вшанували пам’ять загиблих на Майдані українців, зібравшись на мітинг-реквієм біля банера Героїв Небесної Сотні. Урочиста промова міського голови, щирі виступи учасників Революції Гідності, зворушливі скорботні вірші та пісні, сльози на очах жінок, багато дітей із квітами – ось так лаконічно можна описати годинне зібрання, після якого було покладено квіти й до пам’ятного знака воїнам АТО, котрі загинули за Незалежність України.

З-поміж усіх виступів найбільше запам’яталися слова Юрія Щербини, голови Прилуцької районної організації ВО «Свобода» та безпосереднього учасника революційних подій: «Тут присутні й такі люди, які два роки тому дивилися на історію нашої країни по-іншому. Вони були байдужими, в них не було бажання щось змінювати. Вони відправляли автобуси на Антимайдан, спонукали до утвердження того тоталітарного режиму, на вершині якого був "золотий батон"…»

25.02.2015 07:43

Давайте вспомним, как все начиналось в период революционного переворота год назад в нашем городе. Свергли мэра, выбрали нового, «Свобода» заняла активную позицию в политике города, многообещающие лозунги по борьбе с коррупцией, телефон доверия, первые шаги в люстрации… Потом все затихло. Вот и хочется спросить словами рекламы: «А свято де?» По видимому, просто сдулась «Свобода». А те, кого ожидала люстрация, надулись, быстро перекрасились и ходят среди нас хамелеонами в надежде на возвращение старых времен.

Вспомним, как на всех митингах, виче, собраниях звучали первыми номерами фамилии на люстрацию тех, кто запятнан своими действиями в поддержку сбежавшего за границу бывшего руководства страны. В их числе среди первых – имена директора агротехникума и его зама по воспитательной работе. И вот те, которые раньше отстаивали ушедший режим, затихли и уже даже начали выкрикивать лозунг «Слава Украине!», против которого отправляли в Киев политических «титушек». В Чернигове, Житомире, Виннице и других городах люстрация продолжается, а куда делся революционный порыв в прилукской «Свободе»? Да и в управленческом аппарате района хватает кандидатов на люстрацию.

23.07.2014 07:07

Вірш молодої української поетеси, уродженки Ніжина Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями…» був написаний у березні нинішнього року у зв’язку з російською анексією Криму.

25.06.2014 07:00

Людина, яка душею і серцем любить Україну,

ніколи людям зла не заподіє.

 

Дорога громадо, патріоти нашого краю, нашої з вами України! Чому патріоти – тому що нам не байдуже, що робиться в нашому місті, в Україні, тож ми з вами і є патріотами.

Часто люди питають: що дав Майдан у Києві всім нам? Перш за все, Майдан розкрив нам очі на те, до чого довела державу корумпована злочинна влада, що грабувала народ України. По-друге, Майдан показав, хто на місцях, у тому числі й у нашому місті Прилуки, прикривав цю злочинну владу, посилаючи людей на Антимайдан підтримувати корупцію, хабарництво та всі дії, спрямовані проти народу України. Вони не повинні, а точніше, не мають морального права займати керівні посади – це п’ята колона в Україні. По-третє, Майдан показав героїзм українців і об’єднав нас іще міцніше, хоча влада підбурювала людей один проти одного, придумуючи різні форми й методи, щоб відволікти всіх від своїх корумпованих схем.

Майдан змушував стару владу прислухатись до народу, але вони не прислухались, а покинули народ і втекли з награбованим. Влада говорила нам, що в бюджеті коштів не вистачає, а насправді обкрадала Україну та її народ, вивозячи гроші в офшорні зони за кордон. А в той же час усі ми чули й бачили неодноразово по телебаченню, як батьки звертаються до людей за допомогою, щоб урятувати життя своїх тяжкохворих дітей, бо власних зароблених грошей на це не вистачає. Бюджетні кошти повинні були виділятись на медицину, освіту, науку, культуру, спорт, оборону нашої країни, але все було навпаки. Протягом тривалого часу нас змушували здавати гроші буцімто на ремонти чи для якихось інших потреб установ освіти, медицини тощо посадовцям-корупціонерам різних посад і рангів. Чиновники й можновладці про свої зарплати, пенсії подбали дуже добре. Вони будували маєтки не тільки в Україні, а й за кордоном, а нам говорили: нічого скиглити, «біріть» лопати – і на город…

Перший, хто повинен був засудити дії злочинної влади, що грабувала, вбивала, калічила людей, – це тодішній мер нашого міста Юрій Беркут, який був обраний громадою, щоб відстоювати, захищати справедливість та інтереси жителів міста.

Він мав хоча б виступити по телебаченню, в газетах, на віче перед громадою нашого міста – це ж не під кулі йти. Зараз прилучани вже вибрали нового міського голову – Дмитра Барнаша. І в подальшому мер мусить не забувати, що його обирала громада, а тому він повинен служити людям, бути в тісному контакті з ними, захищати їхні інтереси – ось тоді й громада його завжди підтримуватиме та поважатиме.

Двадцять перше століття… А ми задумувались, у яких умовах навчаються наші діти, внуки? В урядовців гаражі більші, ніж деякі наші школи. Мабуть, через те закрили школу №8, бо більше вона схожа на якийсь сарай-курятник, ніж на школу ХХІ століття. А інші тримаються на ентузіазмі педколективів, батьків, технічного персоналу, спонсорів. А де ж бюджетні гроші? Більшість шкіл не мають сучасного спортивного залу, й заняття проводяться в пристосованих приміщеннях. У таких умовах діти не можуть повноцінно отримувати естетичне, психологічне задоволення та фізичне навантаження. У нашому місті в кожному мікрорайоні давно вже повинні бути спортивні майданчики, поля 40х20 зі штучним покриттям. Це перша передумова здорового способу життя дітей, майбутніх громадян, і також це буде сприяти боротьбі з наркоманією та шкідливими звичками. Наразі ж представники влади мають у себе вдома спортивні зали та майданчики, басейни, тенісні корти, а своїх дітей навчають в елітних школах за кордоном, де є всі умови для повноцінного розвитку. І це зайвий раз підтверджує, що наші діти нікому не потрібні. Патріотичну здорову, морально стійку націю їм мати не вигідно. Владі вигідно мати покірних підлеглих, якими легше управляти. Але ж усім відомо, що лише патріотично вихована нація ніколи ніким не буде завойована, тому патріотичне виховання й ідеологічно-інформаційну роботу потрібно проводити з дитячого віку, на всіх рівнях.

Майдан уперше відбувся не в Києві – він давно уже був у голові кожної людини через несправедливість, корупцію, побори, байдужість влади до людей та її бездіяльність. Чиряк назрівав і прорвав у столиці, куди з’їхались із усієї України сотні тисяч людей, які були незадоволені владою і тим, що робиться в державі. Неодноразова мирна хода до урядових установ із вимогами Майдану не дала результатів. Уряд розв’язав справжній терор – від побиття студентів до вивезення в ліс, зникнення безвісти, вбивств, розстрілів… Влада вирішила зачистити Майдан силою зброї.

На Майдані були люди з різних кінців України, і всі вони – герої: і ті, які стояли на передовій, і ті, котрі в тилу привозили їжу, одяг, покришки від коліс, підносили бруківку. Велику підтримку надали кияни. І хоча основні бої точилися на передовій, де люди гинули від снайперських пострілів і автоматних черг із боку «Беркута», проте під кулю міг потрапити будь-хто. Варто сказати про медичних працівників, які сміливо й мужньо виносили поранених і вбитих, ризикуючи своїм життям. Усі ми йшли свідомо за покликом свого серця й душі за Україну, за народ проти злочинної влади та безчинства, щоб кожна людина в цьому житті відчувала себе вільною, незалежною від корупціонера, чиновника-поборника, від усієї системи, яка поневолила народ України.

На Майдані поклали свої життя Герої Небесної сотні. Герої не помирають – вони залишаються вічно в пам’яті людей різних поколінь. На Героях формується нація! Головне, щоб ми з вами не були байдужі, щоб у нашій Україні ніколи не згас козацький дух волі та щоб нами гордились діти і внуки. Слава Україні!

Григорій Дорошенко

 

P. S. На мою думку, Центральну площу нашого міста варто найменувати Площею Героїв України, де в майбутньому будуть стояти пам’ятники, погруддя, меморіальні дошки борців за волю, незалежність України різних поколінь. А в центрі нашої площі повинен стояти пам’ятник Родині – матері, батьку, дідусю, бабусі, сестрі, брату… Саме в родині, в сім’ї, виховуються та з неї виходять справжні патріоти своєї землі, свого народу – такі, як Герої Небесної сотні.

26.02.2014 13:25

Владислав Кіча

ПРОЛОГ

За п’ятнадцять років заняття газетярським ремеслом я вперше пожалкував, що наша газета не виходить щодня. Пожалкував і заспокоївся зі щирою надією, що це востаннє. Події, свідками яких ми стали за минулий тиждень, розривали мозок, терзали серце, кроїли душу, стукали пульсом у скроні, ставали грудкою в горлі й примушували плакати. Обтяжували, давили та душили. Важко говорити про будь-що, як то: Майдан, революція, очищення, перезавантаження. Чи про ради всіх рівнів зі спікерами, фракціями й групами. Потік інформації про перспективу справедливості несправедливо призвів до аритмії у спробі послідовних викладок пережитого. Даруйте.

Сльози Мірошниченка

Колись давно, наприкінці дев’яностих, мене занесло у Львів. Знаючи, що лише на Галичині мені вдасться купити диск (ні – касету) з концертом «Піккардійської терції», я з надією зайшов до музичної крамниці. Отримавши те, що хотів, я з насолодою довго їздив майже навмання брущатими вулицями міста Лева. По даху авто стукав весняний дощ, а я слухав «Пустельника» у виконанні «Терції». Я ніколи не думав, що весною чотирнадцятого обожнюваний мною акапельний гурт буде в мене асоціюватися лише зі смертю, ритуальним прощанням і тризною. І вже ніколи більше зі Львовом, весняним дощем і кам’яними вулицями. Пам’ять закам’яніла й покрилася бруківкою Майдану. Народна пісня «Пливе кача по Тисині», як і вся творчість «Піккардійців», назавжди зітре спогади моєї молодості і зворушить втратою чужої назавжди. Не думаю, що когось зворушили сльози Мірошниченка, – того, що був до останнього представником останнього президента у Верховній Раді. Як і нікого не зворушили масові зречення від регіонівської партії всіх мікромірошниченків і їхніх підлеглих на місцевому молекулярному рівні. Запізніле та нещире прозріння, таке ж кон’єктурне і фальшиве, як і саме перебування в лавах біло-блакитної партії. Не вірю! Вдавано, мимо і не в такт. Бог простить, у покаянні не може бути спізнень. Тож переадресуйте сльози…

Монументальне знесення

«Государство сильно сознательностью масс», – вчив великий Ленін. Вчив і вчив. Довгих сто років. Урешті маси стали свідомими і, переслідуючи бажання зробити свою державу сильною, повалили вчителя. Архітектурна форма у вигляді монументальної скульптури Володимира Ульянова впала. Новітні революціонери турнули символ творця революції. Прилуки цього разу як ніколи були в тренді. Ленін, про знесення якого так багато й марно говорили, зник. Тритонний металевий литий тулуб не хотів відклеюватися від чотиригранного стилобату. На прощання наш Ілліч піднявся над громадою, прихопивши з собою в політ частину постаменту, потім обірвався і луснув об портал, розколовшись на конструктивні елементи. Перше в історії елементарне та конструктивне рішення ради було виконано негайно. «Совок» нарешті зламався. Удушливе намисто тоталітаризму й меншовартості розірвалося і розсипалося на кам’яний і бронзовий бісер.

Знесення Леніна – не наруга над пам’яттю і тим більше не вандалізм. Це стало символом початку нового життя. Повірте, це не просто слова. Той, хто бачив, як прилуцька молодь, вправно зайнявши «ленінське» місце на половинчатому постаменті, під національним прапором заспівала Гімн, мене зрозуміє. Ми, ні – вони стали іншими. Хто хоче оплакувати бронзового ідола – оплакуйте, ви ніколи не станете іншими, та цього вже й не потрібно.

«Всякая революция лишь тогда чего-нибудь стоит, если умеет защищаться», – знову цитата вождя. Можливо, це один зі способів захисту їхньої, ні – нашої революції. Початок нового життя. Воно ніколи не дається задарма. Втрата непотрібного пам’ятника – дрібна ціна для надії. Принаймні хотілося б так думати…

Вільне падіння

У той день, коли рада прийняла звернення до президента, яке було запізнілим і вже нікому не потрібним, – як адресату, так і суб’єкту самоврядних ініціатив, під її стінами зібралося народне Віче. Гора народила мишу: через два місяці після актуальності й доцільності цього документа рада закликала Януковича піти у відставку. «Жорстке» звернення не стало індульгенцією для декого з регіональних депутатів, включаючи міського голову та секретаря ради. Останні двоє, які ще вчора були першими, під революційне скандування «відставка, відставка!» написали заяви про складання з себе посадових обов’язків. Нагадую: це була п’ятниця, 21 лютого 2014 року. Погожий вечір лютого став лютим для трьох: Леніна, Беркута, Правосуда. Вождя пролетаріату знімали краном, соціалістичний мер поспіхом шкрябав заяву, секретар робив мерський синхрон на паперовому носії. Каліграфія заяви Беркута була схожа на кардіограму серця людини, яку втрачали реаніматологи.

Революційна доцільність уже в понеділок перейшла в міську раду. Пленарне засідання 24 лютого обірвало політ Беркута четвертого року другої каденції. Ми його втратили. Ніхто не прибіг із дефібрилятором, не вколов адреналіну. Рятівники покинули, команда розбіглася. І вже без жодної іронії та сарказму – Беркута зрадили. Зрадили ті, кого він пригрів, покривав і прощав. Підло, боязливо та підступно. Можливо, для образності я неправильно описав процес екстреної реанімації, але я точно підсумував, що охвістя (читай - команда) просто розбіглося. Я завжди відкрито писав, говорив і критикував діяльність міського голови Юрія Володимировича Беркута. Робив це жорстко, іноді з надмірним застосуванням сатири. Сьогодні я не хочу давати оцінку діяльності вже колишнього міського голови. Бити лежачого – не можна! Це правило з’явилось у мене не після того, коли «Беркут» на Майдані робив усе навпаки. Це мій принцип. Так само як і принцип, що опиратися можна на того, хто дає спротив. До речі, про це я колись говорив Юрію Беркуту. Така моя позиція не влаштовувала міського очільника. Йому було куди прийнятніше таке: «Чим тьмяніший небосхил, тим яскравіша зірка». Небосхил був тьмяним, безвольним та ще й зрадницьким. Удавано прозрівши, небо пострілом у спину блиснуло загравою. Зірка згасла…

Свобода для секретаря, або Секретар від «Свободи»

Святе місце порожнім не буває. Знову ж таки не втрачаючи революційний темп, міські депутати нашвидкуруч прийняли відставку секретаря ради і вступили в завершальну стадію революційного маршу. Інтриги не було. Принаймні мені здалося, що грали з відкритим забралом. Хлопців у масках у стінах міської ради під час ухвалення рішення в розрахунок не беремо. Чергове Віче, що пройшло в неділю, висунуло кандидатом на посаду нового секретаря свободівця Дмитра Барнаша. Залишалися технічні дрібниці. Для того, щоб рада змогла поставити кандидатуру Барнаша на голосування, мало бути подання за підписом двадцяти п’яти депутатів. Ще декілька днів тому місія здавалася нездійсненною. Але не забуваймо про революційний запал, темп і ситуативність моменту. Подання підписали двадцять шість чоловік, а при таємному голосуванні позначку у квадратику «За» поставили на десяток більше. Блискавична перемога! Дмитро Барнаш сів на два крісла одночасно. Як законно обраний секретар міської ради, за умови відсутності міського голови він буде тимчасово виконувати функції мера.

Біля входу в раду Прилуки радісно зустріли свободу. Свобода у визначенні філософського поняття означає відчуття усвідомленої необхідності. Чи усвідомили Прилуки, що їм необхідно від нового міського голови? Не знаю. Прилуки ще не знають, що таке свобода. І не тільки в контексті політичної партії, що ще вчора була в опозиції, сьогодні – при владі, а завтра…

Порівняльний досвід

Перепрошую за спробу провести паралель сучасних революційних подій із подіями десятирічної давнини. Точніше, не самих революційних подій, а відчуття після перших переломних зрушень. Як і тоді, в четвертому році, так і зараз ми чуємо звідусіль: «Люстрація, люстрація». Ми рівно десять років не згадували цей латинський термін. Багато хто вже забув, що він означає. Можливо, не забув би, якби тоді його не обманули і провели очищення, а не миршаву пародію на процес оновлення.

Дехто, переважно на місцях, люстрацію сприймає в перекрученому та примітивному значенні. Вже лунають вигуки з безадресними пропозиціями очолити ту чи іншу державну й не тільки установу. Все це нагадує якесь «швондєрство», мені від цього просто огидно. Що найцікавіше, це роблять ті, хто в четвертому теж носився на помаранчевих вітрилах і видавав на всі боки пропозиції працевлаштування. Я пам’ятаю, як після тієї ж помаранчевої революції, коли сезон холодів давно пройшов, багато хто продовжував носити затертий і змарнілий шарф із написом «Так!», наче перепустку в усі кабінети. Таке ж відбувається зараз, коли дехто, загравшись, і досі носить маску й каску. При цьому заходячи в такому бойовому костюмі туди, де взагалі війною чи її залишками й не пахло.

Наголошую: це спостереження жодним чином не стосується тих місць, де й по цей день існує напруга. Мене лякають сучасні закиди про те, що хтось був під кулями, а хтось ні. Що найбільш закономірно, допит проводять саме ті, які не були ні на Грушевського, ні на Інститутській, коли хтось дійсно клав життя за перемогу. Після помаранчевої були люди, котрі для доказу персональної участі в революційних подіях фотографувались із самим месією – Ющенком. Відсутність подібної світлини в респондента означала його контрреволюційність. Я жодним чином не хочу ототожнювати дві важливі історичні події четвертого та чотирнадцятого років – між ними лежить ціла прірва розбіжностей. Спільне ж одне: маргіналізація і примітивізм. Також можна додати запаморочення від ейфорії перших перемог. І знову ж таки це все спостерігається виключно на місцях. Хотілося б, аби нині ці хвороби ми змогли пережити легше. Коли помаранчева революція була в самому розпалі, я у своїй публікації як застереження писав: «Ми так багато заплатили за прозріння, що ризикуємо зубожіти назавжди». Я не міг подумати, що в чотирнадцятому ми заплатимо за це кров’ю…

ЕПІЛОГ

Як це не прикро, але зараз відбувається багато спекуляцій на тему «Небесної сотні». Спостерігається змагання в першості по перейменуванню вулиць і площ. Політики у своїй риториці використовують одиницю виміру чесності, посилаючись на «Небесну сотню». Ще вчора для цього поняття вони використовували інше мірило, іншу сотню – ницого, земного і брудного номіналу. «Небесну сотню» застосовують як щит для прикриття совісті, враженої язвами розбрату і зрад. «Небесні» обладунки завеликі й тяжкі для показної переговорно-опозиційної братії.

Бойова козацька сотня полягла в боях. Нагородою бійцям стало додання прикметника «Небесна» до визначення чисельності. Хлопці загинули… Скінчилось життя, і почався розпродаж…

26.02.2014 13:18

Постріли в центрі столиці, жертвами яких стали десятки людей, гірким відлунням обізвалися в усіх куточках України. Чи є серед нас хоч одна людина, яка могла б зізнатися, що їй не було страшно, коли життя за життям обривалися під снайперським прицілом? Якщо такі й були, то їхню відповідь ми вже не почуємо: це та Небесна сотня, що її свічками та квітами нині поминають українці. Вічна пам’ять і слава Героям!

19.02.2014 11:56

Владислав Кіча

 

Коли номер газети було вже майже зверстано, мені зателефонував мій син, повідомивши, начебто мимохідь, що він був у центрі Києва і допомагав мітингувальникам на грушевській барикаді. У мене похололо серце. Мені стало страшно. Війна, яка була перманентною, стала реальною. Війна, яка була забалакана на круглих столах, почалася. Війна, відчуття якої прийшло з першою відлигою, оголошена.

Фото зі статті

Шановні прилучани, дорогі діти!Щиро вітаю вас зі світлим і...
Сучасний світ сповнений нещасть та недосконалостей. Волонтери –...
12 грудня 2017 року відбулося 7 засідання Громадської ради, на якому...
7 грудня 2017 року в рамках реалізації міжнародного...
Борітеся-поборите!Вам Бог помагає!За Вас правда, за Вас слава.І...
49-річний Ростислав Хотин – один із найвідоміших українських...
Щороку, на початку грудня у світі відзначається Міжнародний день...
Шановні жителі міста, депутати міської ради, члени виконавчого...
Дорогі воїни! Шановні волонтери!Вітаю вас із Днем Збройних Сил...
Він не дожив до кінця війни, загинувши в бою…ВІКТОР ОЛЕГОВИЧ...

Хто на сайті

Зараз 877 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама