№ 3
16  січня  2019 року

Редакційна стаття

Редакційна стаття (194)

Середа, Лют. 26 2014

Владислав Кіча

ПРОЛОГ

За п’ятнадцять років заняття газетярським ремеслом я вперше пожалкував, що наша газета не виходить щодня. Пожалкував і заспокоївся зі щирою надією, що це востаннє. Події, свідками яких ми стали за минулий тиждень, розривали мозок, терзали серце, кроїли душу, стукали пульсом у скроні, ставали грудкою в горлі й примушували плакати. Обтяжували, давили та душили. Важко говорити про будь-що, як то: Майдан, революція, очищення, перезавантаження. Чи про ради всіх рівнів зі спікерами, фракціями й групами. Потік інформації про перспективу справедливості несправедливо призвів до аритмії у спробі послідовних викладок пережитого. Даруйте.

Сльози Мірошниченка

Колись давно, наприкінці дев’яностих, мене занесло у Львів. Знаючи, що лише на Галичині мені вдасться купити диск (ні – касету) з концертом «Піккардійської терції», я з надією зайшов до музичної крамниці. Отримавши те, що хотів, я з насолодою довго їздив майже навмання брущатими вулицями міста Лева. По даху авто стукав весняний дощ, а я слухав «Пустельника» у виконанні «Терції». Я ніколи не думав, що весною чотирнадцятого обожнюваний мною акапельний гурт буде в мене асоціюватися лише зі смертю, ритуальним прощанням і тризною. І вже ніколи більше зі Львовом, весняним дощем і кам’яними вулицями. Пам’ять закам’яніла й покрилася бруківкою Майдану. Народна пісня «Пливе кача по Тисині», як і вся творчість «Піккардійців», назавжди зітре спогади моєї молодості і зворушить втратою чужої назавжди. Не думаю, що когось зворушили сльози Мірошниченка, – того, що був до останнього представником останнього президента у Верховній Раді. Як і нікого не зворушили масові зречення від регіонівської партії всіх мікромірошниченків і їхніх підлеглих на місцевому молекулярному рівні. Запізніле та нещире прозріння, таке ж кон’єктурне і фальшиве, як і саме перебування в лавах біло-блакитної партії. Не вірю! Вдавано, мимо і не в такт. Бог простить, у покаянні не може бути спізнень. Тож переадресуйте сльози…

Монументальне знесення

«Государство сильно сознательностью масс», – вчив великий Ленін. Вчив і вчив. Довгих сто років. Урешті маси стали свідомими і, переслідуючи бажання зробити свою державу сильною, повалили вчителя. Архітектурна форма у вигляді монументальної скульптури Володимира Ульянова впала. Новітні революціонери турнули символ творця революції. Прилуки цього разу як ніколи були в тренді. Ленін, про знесення якого так багато й марно говорили, зник. Тритонний металевий литий тулуб не хотів відклеюватися від чотиригранного стилобату. На прощання наш Ілліч піднявся над громадою, прихопивши з собою в політ частину постаменту, потім обірвався і луснув об портал, розколовшись на конструктивні елементи. Перше в історії елементарне та конструктивне рішення ради було виконано негайно. «Совок» нарешті зламався. Удушливе намисто тоталітаризму й меншовартості розірвалося і розсипалося на кам’яний і бронзовий бісер.

Знесення Леніна – не наруга над пам’яттю і тим більше не вандалізм. Це стало символом початку нового життя. Повірте, це не просто слова. Той, хто бачив, як прилуцька молодь, вправно зайнявши «ленінське» місце на половинчатому постаменті, під національним прапором заспівала Гімн, мене зрозуміє. Ми, ні – вони стали іншими. Хто хоче оплакувати бронзового ідола – оплакуйте, ви ніколи не станете іншими, та цього вже й не потрібно.

«Всякая революция лишь тогда чего-нибудь стоит, если умеет защищаться», – знову цитата вождя. Можливо, це один зі способів захисту їхньої, ні – нашої революції. Початок нового життя. Воно ніколи не дається задарма. Втрата непотрібного пам’ятника – дрібна ціна для надії. Принаймні хотілося б так думати…

Вільне падіння

У той день, коли рада прийняла звернення до президента, яке було запізнілим і вже нікому не потрібним, – як адресату, так і суб’єкту самоврядних ініціатив, під її стінами зібралося народне Віче. Гора народила мишу: через два місяці після актуальності й доцільності цього документа рада закликала Януковича піти у відставку. «Жорстке» звернення не стало індульгенцією для декого з регіональних депутатів, включаючи міського голову та секретаря ради. Останні двоє, які ще вчора були першими, під революційне скандування «відставка, відставка!» написали заяви про складання з себе посадових обов’язків. Нагадую: це була п’ятниця, 21 лютого 2014 року. Погожий вечір лютого став лютим для трьох: Леніна, Беркута, Правосуда. Вождя пролетаріату знімали краном, соціалістичний мер поспіхом шкрябав заяву, секретар робив мерський синхрон на паперовому носії. Каліграфія заяви Беркута була схожа на кардіограму серця людини, яку втрачали реаніматологи.

Революційна доцільність уже в понеділок перейшла в міську раду. Пленарне засідання 24 лютого обірвало політ Беркута четвертого року другої каденції. Ми його втратили. Ніхто не прибіг із дефібрилятором, не вколов адреналіну. Рятівники покинули, команда розбіглася. І вже без жодної іронії та сарказму – Беркута зрадили. Зрадили ті, кого він пригрів, покривав і прощав. Підло, боязливо та підступно. Можливо, для образності я неправильно описав процес екстреної реанімації, але я точно підсумував, що охвістя (читай - команда) просто розбіглося. Я завжди відкрито писав, говорив і критикував діяльність міського голови Юрія Володимировича Беркута. Робив це жорстко, іноді з надмірним застосуванням сатири. Сьогодні я не хочу давати оцінку діяльності вже колишнього міського голови. Бити лежачого – не можна! Це правило з’явилось у мене не після того, коли «Беркут» на Майдані робив усе навпаки. Це мій принцип. Так само як і принцип, що опиратися можна на того, хто дає спротив. До речі, про це я колись говорив Юрію Беркуту. Така моя позиція не влаштовувала міського очільника. Йому було куди прийнятніше таке: «Чим тьмяніший небосхил, тим яскравіша зірка». Небосхил був тьмяним, безвольним та ще й зрадницьким. Удавано прозрівши, небо пострілом у спину блиснуло загравою. Зірка згасла…

Свобода для секретаря, або Секретар від «Свободи»

Святе місце порожнім не буває. Знову ж таки не втрачаючи революційний темп, міські депутати нашвидкуруч прийняли відставку секретаря ради і вступили в завершальну стадію революційного маршу. Інтриги не було. Принаймні мені здалося, що грали з відкритим забралом. Хлопців у масках у стінах міської ради під час ухвалення рішення в розрахунок не беремо. Чергове Віче, що пройшло в неділю, висунуло кандидатом на посаду нового секретаря свободівця Дмитра Барнаша. Залишалися технічні дрібниці. Для того, щоб рада змогла поставити кандидатуру Барнаша на голосування, мало бути подання за підписом двадцяти п’яти депутатів. Ще декілька днів тому місія здавалася нездійсненною. Але не забуваймо про революційний запал, темп і ситуативність моменту. Подання підписали двадцять шість чоловік, а при таємному голосуванні позначку у квадратику «За» поставили на десяток більше. Блискавична перемога! Дмитро Барнаш сів на два крісла одночасно. Як законно обраний секретар міської ради, за умови відсутності міського голови він буде тимчасово виконувати функції мера.

Біля входу в раду Прилуки радісно зустріли свободу. Свобода у визначенні філософського поняття означає відчуття усвідомленої необхідності. Чи усвідомили Прилуки, що їм необхідно від нового міського голови? Не знаю. Прилуки ще не знають, що таке свобода. І не тільки в контексті політичної партії, що ще вчора була в опозиції, сьогодні – при владі, а завтра…

Порівняльний досвід

Перепрошую за спробу провести паралель сучасних революційних подій із подіями десятирічної давнини. Точніше, не самих революційних подій, а відчуття після перших переломних зрушень. Як і тоді, в четвертому році, так і зараз ми чуємо звідусіль: «Люстрація, люстрація». Ми рівно десять років не згадували цей латинський термін. Багато хто вже забув, що він означає. Можливо, не забув би, якби тоді його не обманули і провели очищення, а не миршаву пародію на процес оновлення.

Дехто, переважно на місцях, люстрацію сприймає в перекрученому та примітивному значенні. Вже лунають вигуки з безадресними пропозиціями очолити ту чи іншу державну й не тільки установу. Все це нагадує якесь «швондєрство», мені від цього просто огидно. Що найцікавіше, це роблять ті, хто в четвертому теж носився на помаранчевих вітрилах і видавав на всі боки пропозиції працевлаштування. Я пам’ятаю, як після тієї ж помаранчевої революції, коли сезон холодів давно пройшов, багато хто продовжував носити затертий і змарнілий шарф із написом «Так!», наче перепустку в усі кабінети. Таке ж відбувається зараз, коли дехто, загравшись, і досі носить маску й каску. При цьому заходячи в такому бойовому костюмі туди, де взагалі війною чи її залишками й не пахло.

Наголошую: це спостереження жодним чином не стосується тих місць, де й по цей день існує напруга. Мене лякають сучасні закиди про те, що хтось був під кулями, а хтось ні. Що найбільш закономірно, допит проводять саме ті, які не були ні на Грушевського, ні на Інститутській, коли хтось дійсно клав життя за перемогу. Після помаранчевої були люди, котрі для доказу персональної участі в революційних подіях фотографувались із самим месією – Ющенком. Відсутність подібної світлини в респондента означала його контрреволюційність. Я жодним чином не хочу ототожнювати дві важливі історичні події четвертого та чотирнадцятого років – між ними лежить ціла прірва розбіжностей. Спільне ж одне: маргіналізація і примітивізм. Також можна додати запаморочення від ейфорії перших перемог. І знову ж таки це все спостерігається виключно на місцях. Хотілося б, аби нині ці хвороби ми змогли пережити легше. Коли помаранчева революція була в самому розпалі, я у своїй публікації як застереження писав: «Ми так багато заплатили за прозріння, що ризикуємо зубожіти назавжди». Я не міг подумати, що в чотирнадцятому ми заплатимо за це кров’ю…

ЕПІЛОГ

Як це не прикро, але зараз відбувається багато спекуляцій на тему «Небесної сотні». Спостерігається змагання в першості по перейменуванню вулиць і площ. Політики у своїй риториці використовують одиницю виміру чесності, посилаючись на «Небесну сотню». Ще вчора для цього поняття вони використовували інше мірило, іншу сотню – ницого, земного і брудного номіналу. «Небесну сотню» застосовують як щит для прикриття совісті, враженої язвами розбрату і зрад. «Небесні» обладунки завеликі й тяжкі для показної переговорно-опозиційної братії.

Бойова козацька сотня полягла в боях. Нагородою бійцям стало додання прикметника «Небесна» до визначення чисельності. Хлопці загинули… Скінчилось життя, і почався розпродаж…

Середа, Лют. 19 2014

Владислав Кіча

 

Коли номер газети було вже майже зверстано, мені зателефонував мій син, повідомивши, начебто мимохідь, що він був у центрі Києва і допомагав мітингувальникам на грушевській барикаді. У мене похололо серце. Мені стало страшно. Війна, яка була перманентною, стала реальною. Війна, яка була забалакана на круглих столах, почалася. Війна, відчуття якої прийшло з першою відлигою, оголошена.

Середа, Лют. 12 2014

Владислав Кіча

 

Назва статті запозичена у відомих одеситів – саме так вони назвали 32 главу безсмертного роману «Золоте теля». Пам’ятаєте питання, яке поставив великий комбінатор своєму молочному брату Балаганову: «Скажите, Шура, честно, сколько вам нужно денег для счастья? Только подсчитайте все». Після поспішної відповіді компаньйона про те, що він обійдеться коштами в розмірі сто рублів, Остап уточнив: «Да нет, вы меня не поняли. Не на сегодняшний день, а вообще. Для счастья. Ясно? Чтобы вам было хорошо на свете». Провівши нехитрий усний розрахунок, Балаганов видав цифру: шість тисяч чотириста.

Середа, Лют. 05 2014

Владислав Кіча

На минулій сесії міської ради депутати затвердили місцевий кошторис. Бюджет міста прийнято! Жваве обговорення викликав зміст додатка №7 (перелік об’єктів за рахунок бюджету розвитку, які будуть фінансуватись у 2014 році). «Комусь не подобається, що в місті будуть робитися добрі справи», – випалив міський голова Юрій Беркут. Особисто мені й правда не подобається, у який спосіб буде розкрадатися міська казна. А вам?

Четвер, Січ. 23 2014

Війна остаточно почалася, закони не діють – так можна сказати про події 19 січня в українській столиці. А ще ці дні в Києві дуже нагадують нещодавні події у Єгипті, під час яких було багато загиблих, а Каддафі поплатився життям, тому що не розумів свій народ і не йшов із ним ні на які компроміси. Зараз ніхто не гарантує, що ситуація в Києві не складеться так, як склалася вона в Каїрі. Ми всі приголомшені подіями 19 січня – хтось у шоці, хтось у злості, а хтось у захваті. Останніх, мабуть, більше, ніж тих, хто засуджує ці події. Коли на народ скеровують «бульдозер правового бєзпредєлу», то чого від нього очікувати?

Вівторок, Січ. 21 2014

Владислав Кіча

Події, які зараз відбуваються в Києві, викликають відчуття дежавю або ж доброї ностальгії за часами Помаранчевої революції, від якої минуло рівно дев’ять років. Особисто я до останнього моменту, точніше до кривавої «йолки» не вірив, що Україна знову зможе вийти на Майдан. Як показало життя, дуже помилявся.

Страница 32 из 33

Фото зі статті

Шановні прилучани!Прийміть мої щирі вітання зі світлим...
Шановні прилучани! 22 січня 1919 року навіки вкарбувалося в історію...
Прилучанам почали надходити платіжки за грудень від КП...
Після виходу в друк другого номера «Град Прилуки» в новому 2019-му...
Пишні снігові шапки на дахах будинків через перепади температур...
З початку року в пологовому відділенні Прилуцької центральної...
З 1 січня 2019 року в Україні запустився перший етап реформи ринку...
Міському головіПопенко О.М. Шановна Ольго Михайлівно! Колектив...
РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ архієпископа Чернігівського та Ніжинського...
Усе найкраще – дітям У результаті тривалих перемовин...

Хто на сайті

Зараз 1667 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама