Як і вимагається, я пішла в прийомний день у вказаний на дверях час; відчиняю двері, заходжу в приймальню, не відриваючи руки від ручки дверей. У його кабінеті двері були відчинені, і він розмовляв з чоловіком, та як тільки він побачив мене, став несамовито кричати: «Вийди з кабінету!» Разів три повторював ці слова й навіть не слухав того, що я йому говорила: «Я ще не у Вашому кабінеті, а тільки в приймальні, і бачу, що Ви зайнятий, я зайду пізніше».
Я вийшла з приймальні, сіла на лавочку приголомшена, можна сказати – перелякана; у мене піднявся тиск від такого прийому… Прийшовши до тями, хотіла вже піти з такого закладу, як раптом відчиняються двері приймальні, виходить чоловік, із яким він розмовляв, а за ним і сам Канов О.В. І знову таким же тоном заявив: «Что Вы хотели?» Я сказала. У відповідь почула крик: «Я этим не занимаюсь!» Принижена, нічого не добившись, я пішла додому.
Виходить так, що працював телефон чи не працював, а гроші плати й перерахунку не чекай, та ще й говорять із тобою на підвищених тонах. Мені, пенсіонерці, треба викидати на вітер зароблену пенсію: за такі гроші – 13-15 гривень, я би купила собі шматок хліба і буньку молока. Отакі тепер господарі…

Катерина Хилько