№ 7
13  лютого  2019 року

Городяни

Городяни (62)

Середа, Лют. 13 2019

День Святого Валентина – щорічне свято, яке припадає на 14 лютого. Саме в цей день на вулицях міста, в кав’ярнях, ресторанах і взагалі майже в кожному куточку панує романтична атмосфера. Квіти, парфуми, подарунки, сюрпризи, освідчення в коханні, сльози щастя – усе це дарує День Святого Валентина.

Це один із тих днів, коли люди не бояться показати свої почуття і відкрито говорять: «Я тебе кохаю». Найкреативніші придумують цікаві освідчення та сюрпризи в цей день. Навіть школярі, більшість із яких ще не знають, що то за така цікава штука «кохання», про яке постійно говорять дорослі, дарують один одному валентинки. Звичайно є багато скептиків, які не вважають цей день якимось особливим, а тому люди, які ретельно готуються та шаленіють від цього свята, здаються їм просто божевільними.
Загалом, цього дня люди поділяються на два типи: одні нагадують своїй половинці про свої почуття, дивують подарункам, а інші – проживають його, як будь-який інший день.
Саме тому напередодні свята редакція вирішила поцікавитись у прилучан, як же вони відносяться до дня закоханих, чи святкують вони його.

Середа, Лют. 06 2019

Хтось може подумати: «Який інтерес займатися тяжкими справами, тягати гирі, коли є легка атлетика чи інші види спорту. Звідки така пристрасть може з’явитися?»
Від футболу до самбо (вільна боротьба), а далі – гирьовий спорт. Такий шлях пошуку себе в спорті пройшов 24-річний прилучанин Олександр Кушнір. Кубки, медалі та грамоти прикрашають оселю молодого спортсмена. Призові місця в області тішать пам’ять. Озирнувшись можна сказати, що не даремно подолано такий шлях, не були марними ранні підйоми, підіймання гирь попри біль.
Спорт Сашка приваблював завжди. У шкільні роки, як і більшість хлопчаків, грав у футбол. А вже ставши студентом, спробував себе в гирьовому спорті та самбо – одному з найпопулярніших видів спортивних єдиноборств, який на даний час широко культивується на міжнародній спортивній арені. Тоді ж були перші турніри та змагання, які щоразу доводили, що спорт – це не просто забавка.
Олександр і досі не може проміняти тяжкий спорт на сигарети та алкоголь. Навіть після Агротехнічного коледжу він продовжує підтримувати себе у формі. Ранкові пробіжки, штанги та гирі являються невід’ємною частиною дня. Здоровий спосіб життя для юнака завжди в тренді.

Середа, Січ. 09 2019

Прикраси – яскраве та унікальне явище в духовно-мистецькій і матеріальній культурі будь-якого народу, у тому числі й українського. Вивчення прикрас, як важливого компонента одягу, несе цінну інформацію про побут, естетичні норми й уподобання їхніх носіїв. Саме тому я вирішила більше дізнатися про таку дивовижну прикрасу, як намисто, яке й стало об’єктом моєї першої науково-дослідницької роботи. Попрацювавши в Національній історичній бібліотеці в Києві, дізналася, що в Україні намиста з давніх часів були найпоширенішою прикрасою. Жінки, наприклад, вірили, що вони зберігають жіночу силу й захищають від зла – тому не вдягнувши нічого на шию навіть із дому не виходили. Намиста робили з коштовного й напівкоштовного каміння, монет, скла, дерева, кераміки й бісеру. Чоловік, освідчуючись у коханні, дарував не каблучку (ця традиція прийшла набагато пізніше), а добре намисто. Їх купували по разку й по намистині, передавали в спадок від матері до доньки й носили по кілька штук одночасно. Але окрім усіх повір’їв і забобонів, намисто було й лишається ефектним аксесуаром, без якого годі уявити популярний нині етно-стиль і бохо.
Мені дуже хотілося в своєму рідному місті знайти панянку, яка б у своїй маленькій скриньці мала старовинне коралове намисто, отримане в спадок від предків як оберіг. У цьому мені допомогла моя вчителька.
І ось настала та мить, на яку я чекала. Світлана Чернякова, завідувач міського методичного центру Управління освіти, вчитель географії Прилуцької гімназії №1 імені Георгія Вороного, має власну колекцію намист із натуральних каменів.

Середа, Груд. 12 2018

Громада нашого міста, Прилуцька міська організація ветеранів України понесли тяжку втрату – на дев’яносто першому році життя помер кавалер Почесної відзнаки Прилуцької міської ради «Честь і Слава», громадянин міста Прилуки ВІСІЧ В’ячеслав Володимирович.
Він народився в березні 1927 року на Полтавщині в родині службовців. Через сім років сім’я Вісічів пов’язала своє подальше життя з нашим містом Прилуки, батьки віддали В’ячеслава на навчання в школу №8, яку він закінчив напередодні Другої світової війни, отримавши посвідчення за сім класів.
Після звільнення міста від фашистських окупантів продовжив навчання, відбував військову службу у Військово-морському флоті України. Демобілізувався в 1951 році в ранзі старшини 2 статті.
У мирний час працював в Яблунівському райкомі комсомолу, навчався в Одеському машинобудівному технікумі, Київському політехнічному інституті.
У 1955 році почав працювати на заводі «Будмаш» – майстром, технологом, начальником цеху, головним інженером, а в 1964 став директором підприємства.
В’ячеслав Володимирович майже 20 років очолював роботу одного з найбільших підприємств міста. Під його керівництвом завод став в авангарді машинобудівної промисловості: працювало 9 основних цехів, продукція відправлялася за кордон до 14 країн світу. Прилуцькі цементовози, підіймачі, розчинонасоси, вапно- очисники виготовлялися зі знаком якості. В’ячеслав Володимирович велику увагу приділяв удосконаленню технології виробництва, що давало можливість збільшувати обсяги випуску й асортимент продукції.
Завод «Будмаш» отримав чимало відзнак всесоюзного значення, у тому числі «Підприємство високої якості продукції». За заслуги в розвитку підприємства В’ячеслав Володимирович був удостоєний звання «Заслужений працівник Міністерства будівельного, шляхового та комунального машинобудування СРСР». Крім того, В’ячеслава Вісіча нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами «Знак Пошани», «Вітчизняної війни», «За мужність», багатьма медалями.

Середа, Жовт. 03 2018

Так сталося, що 22 червня 1941 року хлопці десятого класу Ряшківської середньої школи за розпорядженням районного відділу освіти мали поїхати до Іваницького військкомату, аби стати на облік. Зі святковим настроєм, із атестатом зрілості разом із учителем військової підготовки, група випускників прибула до місця призначення. Тут хлопці дізналися про страшну біду – рано вранці фашистська Німеччина напала на Радянський Союз.
Серед групи хлопців був випускник школи Микола Однолько. Він тоді не знав, як складеться його подальша доля і що він пройде суворими шляхами війни, захищаючи рідну землю, визволяючи країни Європи.
5 вересня 1941 року він теж запам’ятав – саме цього дня він був призваний до лав Червоної Армії. У Чугуєві, Харківської області, освоїв військову спеціальність розвідника, артилериста, сапера.
Після навчання воював на Південно-Західному фронті. Отримав поранення. Після одужання був учасником Корсунь-Шевченківської операції, брав участь у завершальних діях по знищенню найбільшого угрупування ворожих військ. Йому довелося брати участь у звільненні Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії. Про те, як він воював, свідчать нагороди: Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта».

Середа, Жовт. 03 2018

Болем у серці багатьох прилучан відгукнулося повідомлення про раптову смерть Сакун Лариси Олександрівни, її добре знають прилучани. Працювала в комсомолі, інструктором міськкому партії, 14 років у виконкомі міської ради депутатів, бо володіла високими якостями людини. Це те, що потрібно було для відповідального секретаря міської ради. На той час депутатський корпус міського органу становив 220 депутатів (нині 34). Вона контролювала й допомагала місцевим обранцям виконувати накази виборців, вирішувала питання життєдіяльності міста Прилуки.
Її талант організатора проявився й тоді, коли почала працювати на громадських засадах у міській організації ветеранів. Саме вона організувала тут волонтерську групу, члени якої допомагали матеріально малозабезпеченим прилучанам. Лариса Олександрівна зібрала кошти для увіковічення пам’яті прилучан, які звільняли місто від фашистів, трьом із них, за її ініціативою, встановлені меморіальні дошки. А ще зробила, якщо так можна висловитися, «літературний подвиг», написавши 180 нарисів, замальовок про прилучан і учасників Великої Вітчизняної війни, які на фронтах проявили героїзм і відвагу. Про те, що всі розповіді написані талановитою людиною, свідчить той факт, що в книгу «Йшли в бій молодими», що видана в Чернігові, були включені 10 розповідей про прилучан, написані Ларисою Сакун.

Страница 1 из 11

Фото зі статті

Прибудинковим територіям також перепало Цього року як ніколи...
Про прилуцькі маршрутки можна складати легенди. Неввічливі...
В одному з минулорічних випусків газети ми говорили про...
Кошти для мiської лiкарні Прилуцька центральна міська лікарня...
УКРАЇНАПрилуцька міська радаЧерніГівської областіВИКОНАВЧИЙ...
Кожен із нас, мабуть, потрапляв у ситуацію, коли маршрутка чи...
Кадрові зміни   Уже, мабуть, учетверте на розгляд сесії...
Європейський Союз та Програма розвитку ООН (ПРООН) запускають...
22 січня загальноміські заходи з нагоди Дня Соборності України...

Хто на сайті

Зараз 736 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама