№ 24
13  червня  2018 року

То був страшний рік…

  • Середа, Вер. 28 2016
  • Написав: 
  • розмір шрифта зменшити шрифт збільшити шрифт

Ми часто їздимо в гості до моєї двоюрідної бабусі Галі в село Дівички, що на Київщині. Їй уже 81 рік, та, спостерігаючи за нею, і не скажеш: жвава, завжди усміхнена, працьовита. Ніколи не скаржиться на тяжку працю. З ранку до вечора на городі, порається по господарству чи клопочеться біля печі. Де тільки в неї беруться сили?
Переступаю через поріг хатини і перше, що бачу, – це щасливі бабусині очі, повні щедрості й теплоти. Бабуся з любов’ю запрошує нас присісти. Не встигаю озирнутися довкола, як вона вже починає наставляти на стіл, метушитись, дістаючи з печі чавуни та горщики, заклопотано бігати, згадуючи, де стоїть варена картопля чи млинці. По хаті розсіюється ніжний аромат домашніх страв. І тільки тоді, коли бабуся Галя побачить, що всі наїлися, їй стає спокійніше, і вона починає розповідати новини, які трапилися в селі, розпитувати, як у нас справи.
Якось ми зачепили тему дитинства баби Галі. Вона ледве його пам’ятала. Зате в її пам’яті чітко закарбувалися спогади про голодний 47-й рік. Навколо повисла повна тиша, і всі з цікавістю слухали її.
– Так. Було таке… Сухо було. Земля була, як камінь. Неврожай. Такий неврожай: отакісінька картопелька вродила, розміром із квасолинку. Чи шість, чи сім корзинок картоплі принесла я з городу. Не вродило… І люди ж помирали від голоду. Мені тоді було дванадцять років. Знаю, що мати, мабуть, разів чотири з’їздила в Западну. Там урожай був, можна було купити продукти або обміняти на одяг, на чоботи, на рушники, скатертини. Перший раз поїхав у Западну батько, а тоді заслаб – відкрилися фронтові рани, ледве назад довезли. На другий раз мати каже: «Ні, поїду я». І залишила мати нас самих – мене, Федю, Ваню і маленьку п’ятимісячну Парасочку. А дядько Павло віддав нам свою козу, і я годувала Парасочку козячим молоком. Мене залишили за старшу на хазяйстві. Так ото ми вчотирьох і самі себе годували, і господарювали, бо батько ж хворий…


На хвилину баба стихла, та згодом продовжила, хвилюючись:
– А одного дня він обійшов весь двір, весь город, привів козу, ліг на печі… А ми вранці попрокидалися – батько спить і Парасочка спить… А ми такі, ніби дорослі: «Зараз їсти наваримо самі». Розтопили в печі, натерла я затірки, наварили. А тоді ж до батька: «Тату, тату… Вставайте снідати». А він заворчав, та не встає. І не можемо ми його збудити ніяк. Полякалися, – бабин голос забринів. – А батько вже й не ворчить…Так він і помер. Не стало батька… Що ж робити?! Послала я Івана в село до баби Онисії. Так баба Онисія живенько побігла в колгосп, щоб виписати якої-небудь їжі. Тоді прийшли теслі, почали стругати дошки та робити труну. А ми плачемо… Гірко плачемо за батьком… Та те, що матері немає вдома… Як же без матері та ховати?
По бабиній щоці покотилася ледь помітна сльоза, та вона її хутенько витерла рукою.
– Вирішили ховати, хоч і без матері. Ми знали, що мати має скоро приїхати, але не знали, коли саме. Попросили сусідського парубка на шляху чергувати, і він цілий день і півночі виглядав і дочекався. Мати приїхала аж о дванадцятій ночі. Привіз її Василь зі шляху кіньми. Мати голосить, ми плачемо… А на ранок почали готувати поминальний обід. Мати ж усього привезла: і картоплі, і борошна. Нам би вистачило надовго. Ой, я як здумаю… Мені дуже запам’яталося, що стіл на похоронах був аж від хати й до воріт. А в нас двір був довгий-довгий. Усі люди із села йшли на похорон. А чому ж вони йшли? Бо їсти ж хочеться! І все те, що мати привезла із Западної, люди з’їли на поминках. І знову ми залишилися голодні та холодні. От мати дев’ятини одбула й поїхала знову, нас покинула самих. Тільки баба Онисія навідувалась. А вже як повернулася мати, то через деякий час Парасочка захворіла. Я старалася, годувала її козячим молочком, та мені самій було всього дванадцять. Мати за нею дуже побивалася, та померла наша Парасочка, – бабині очі знову заблищали від сліз. – Під кінець літа в нас уже було трохи їжі з нового врожаю. Вродила картопелька та, що ми садили лушпайками та вічками, бо не було більше чим садити. Сараї та погріб стояли порожніми… То був страшний рік… Їсти хотілося постійно.
– А що ж ви їли, бабо? – тихим голосом запитала я в бабусі.
– О, не те, що зараз, не те, – баба посміхнулася. – І лободу, і кропиву, і борошно, заварене у воді, затіркою зветься. Ото візьмеш борошна, уллєш трошки водички, а тоді шуруєш його, щоб такі шурувалочки вийшли. А за селом на дубині були кагати гнилої картоплі – може, вони вже років зо два лежали, покинуті колгоспом. Так вона погнила. І люди вже як добилися до неї, то набирали та їли. І ми їли її. Отак візьмеш картоплину, обчистиш її, воно біленьке всередині. Ото таке…
– Бабо, та хіба ж не було в магазині чого купити?
– Було. Тільки ж не було за що купить! Грошей не було. За роботу в колгоспі матері записували трудо-дні, на них у кінці року видавали продукти. Мати цілий рік робила на полі цілими днями, а додому сама на собі принесла клунок борошна. Ото й увесь заробіток. А щоб купити в місті борошна, то пуд коштував 900 рублів.
Коли бабуся закінчила розповідь, я ще довго сиділа й обмірковувала почуте. Згадала, як дід Федя раз по раз плаче, коли немає на столі хліба. І тільки тоді я зрозуміла, чому для баби Галі так важливо, щоб усі були нагодовані, і чому вона завжди так метушиться, припрошуючи нас до столу.
Я ще раз заглянула в бабині очі. Тепер вони здалися мені не такими чистими і ясними. В її очах усе ж таки є відбиток смутку й горя, років її дитинства. Як я відразу його не помітила? Можливо, все замаскувала посмішка?

Катерина Корнєєва (16 років)

Прочитано 699 разів
Оцінити матеріал
(0 голосів)
Опубліковано в Проба пера
Web-editor

Веб-редактор та адміністратор сайту.

Website : gradpryluky.info

Написати коментар

Переконайтеся, що Ви заповнили поля, помічені зірочкой (*). HTML коди заборонені.

Фото зі статті

Шановні медичні працівники! Прийміть найщиріші вітання з нагоди...
Таку назву має соціальна поличка або ж продуктова поличка...
Децентралізація містобудівних повноважень дозволяє виявити...
Дружба – це одне з найважливіших почуттів людини. Значимість...
Літо – пора відпочинку, яскравих вражень та емоцій. Улітку...
Прилуцька міська рада повідомляє44 сесія міської ради 7 скликання...
За оцінкою, на 1 квітня 2018 року чисельність наявного населення в...
2 червня на Прилуцькому міському пляжі відбувся турнір із...
Шановні прилучани, дорогі діти та їхні батьки! Щороку в перший...
З 26 по 27 травня у Прилуках відбулося дводенне колоритне дійство з...

Хто на сайті

Зараз 1034 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама