№ 50
12  грудня  2018 року

То був страшний рік…

  • Середа, Вер. 28 2016
  • Написав: 
  • розмір шрифта зменшити шрифт збільшити шрифт

Ми часто їздимо в гості до моєї двоюрідної бабусі Галі в село Дівички, що на Київщині. Їй уже 81 рік, та, спостерігаючи за нею, і не скажеш: жвава, завжди усміхнена, працьовита. Ніколи не скаржиться на тяжку працю. З ранку до вечора на городі, порається по господарству чи клопочеться біля печі. Де тільки в неї беруться сили?
Переступаю через поріг хатини і перше, що бачу, – це щасливі бабусині очі, повні щедрості й теплоти. Бабуся з любов’ю запрошує нас присісти. Не встигаю озирнутися довкола, як вона вже починає наставляти на стіл, метушитись, дістаючи з печі чавуни та горщики, заклопотано бігати, згадуючи, де стоїть варена картопля чи млинці. По хаті розсіюється ніжний аромат домашніх страв. І тільки тоді, коли бабуся Галя побачить, що всі наїлися, їй стає спокійніше, і вона починає розповідати новини, які трапилися в селі, розпитувати, як у нас справи.
Якось ми зачепили тему дитинства баби Галі. Вона ледве його пам’ятала. Зате в її пам’яті чітко закарбувалися спогади про голодний 47-й рік. Навколо повисла повна тиша, і всі з цікавістю слухали її.
– Так. Було таке… Сухо було. Земля була, як камінь. Неврожай. Такий неврожай: отакісінька картопелька вродила, розміром із квасолинку. Чи шість, чи сім корзинок картоплі принесла я з городу. Не вродило… І люди ж помирали від голоду. Мені тоді було дванадцять років. Знаю, що мати, мабуть, разів чотири з’їздила в Западну. Там урожай був, можна було купити продукти або обміняти на одяг, на чоботи, на рушники, скатертини. Перший раз поїхав у Западну батько, а тоді заслаб – відкрилися фронтові рани, ледве назад довезли. На другий раз мати каже: «Ні, поїду я». І залишила мати нас самих – мене, Федю, Ваню і маленьку п’ятимісячну Парасочку. А дядько Павло віддав нам свою козу, і я годувала Парасочку козячим молоком. Мене залишили за старшу на хазяйстві. Так ото ми вчотирьох і самі себе годували, і господарювали, бо батько ж хворий…


На хвилину баба стихла, та згодом продовжила, хвилюючись:
– А одного дня він обійшов весь двір, весь город, привів козу, ліг на печі… А ми вранці попрокидалися – батько спить і Парасочка спить… А ми такі, ніби дорослі: «Зараз їсти наваримо самі». Розтопили в печі, натерла я затірки, наварили. А тоді ж до батька: «Тату, тату… Вставайте снідати». А він заворчав, та не встає. І не можемо ми його збудити ніяк. Полякалися, – бабин голос забринів. – А батько вже й не ворчить…Так він і помер. Не стало батька… Що ж робити?! Послала я Івана в село до баби Онисії. Так баба Онисія живенько побігла в колгосп, щоб виписати якої-небудь їжі. Тоді прийшли теслі, почали стругати дошки та робити труну. А ми плачемо… Гірко плачемо за батьком… Та те, що матері немає вдома… Як же без матері та ховати?
По бабиній щоці покотилася ледь помітна сльоза, та вона її хутенько витерла рукою.
– Вирішили ховати, хоч і без матері. Ми знали, що мати має скоро приїхати, але не знали, коли саме. Попросили сусідського парубка на шляху чергувати, і він цілий день і півночі виглядав і дочекався. Мати приїхала аж о дванадцятій ночі. Привіз її Василь зі шляху кіньми. Мати голосить, ми плачемо… А на ранок почали готувати поминальний обід. Мати ж усього привезла: і картоплі, і борошна. Нам би вистачило надовго. Ой, я як здумаю… Мені дуже запам’яталося, що стіл на похоронах був аж від хати й до воріт. А в нас двір був довгий-довгий. Усі люди із села йшли на похорон. А чому ж вони йшли? Бо їсти ж хочеться! І все те, що мати привезла із Западної, люди з’їли на поминках. І знову ми залишилися голодні та холодні. От мати дев’ятини одбула й поїхала знову, нас покинула самих. Тільки баба Онисія навідувалась. А вже як повернулася мати, то через деякий час Парасочка захворіла. Я старалася, годувала її козячим молочком, та мені самій було всього дванадцять. Мати за нею дуже побивалася, та померла наша Парасочка, – бабині очі знову заблищали від сліз. – Під кінець літа в нас уже було трохи їжі з нового врожаю. Вродила картопелька та, що ми садили лушпайками та вічками, бо не було більше чим садити. Сараї та погріб стояли порожніми… То був страшний рік… Їсти хотілося постійно.
– А що ж ви їли, бабо? – тихим голосом запитала я в бабусі.
– О, не те, що зараз, не те, – баба посміхнулася. – І лободу, і кропиву, і борошно, заварене у воді, затіркою зветься. Ото візьмеш борошна, уллєш трошки водички, а тоді шуруєш його, щоб такі шурувалочки вийшли. А за селом на дубині були кагати гнилої картоплі – може, вони вже років зо два лежали, покинуті колгоспом. Так вона погнила. І люди вже як добилися до неї, то набирали та їли. І ми їли її. Отак візьмеш картоплину, обчистиш її, воно біленьке всередині. Ото таке…
– Бабо, та хіба ж не було в магазині чого купити?
– Було. Тільки ж не було за що купить! Грошей не було. За роботу в колгоспі матері записували трудо-дні, на них у кінці року видавали продукти. Мати цілий рік робила на полі цілими днями, а додому сама на собі принесла клунок борошна. Ото й увесь заробіток. А щоб купити в місті борошна, то пуд коштував 900 рублів.
Коли бабуся закінчила розповідь, я ще довго сиділа й обмірковувала почуте. Згадала, як дід Федя раз по раз плаче, коли немає на столі хліба. І тільки тоді я зрозуміла, чому для баби Галі так важливо, щоб усі були нагодовані, і чому вона завжди так метушиться, припрошуючи нас до столу.
Я ще раз заглянула в бабині очі. Тепер вони здалися мені не такими чистими і ясними. В її очах усе ж таки є відбиток смутку й горя, років її дитинства. Як я відразу його не помітила? Можливо, все замаскувала посмішка?

Катерина Корнєєва (16 років)

Прочитано 823 разів
Оцінити матеріал
(0 голосів)
Опубліковано в Проба пера
Web-editor

Веб-редактор та адміністратор сайту.

Website : gradpryluky.info

Написати коментар

Переконайтеся, що Ви заповнили поля, помічені зірочкой (*). HTML коди заборонені.

Фото зі статті

План новорічно-різдвяних заходів затверджено Ні для кого не...
Ми завжди готові прийти на допомогу та відповісти на питання, які...
Рік Собаки добігає кінця, але проблеми, які напряму стосуються...
На території міста Прилуки знаходиться більше, ніж півсотні...
ВИДАЙ ЮРІЙ - продавець продовольчих товарів, 3723 грн, тел....
УКРАЇНАПрилуцька міська радаЧернігівської області ВИКОНАВЧИЙ...
Шановні прилучани!Щиро вітаю вас із Міжнародним днем ...
МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ ВИТЯГ ІЗ НАКАЗУвійськового...
Із кожним роком в Україні все більш актуальною стає проблема...
Не так давно мені випала нагода побувати на презентації Рейтингу...

Хто на сайті

Зараз 1518 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама