№ 3
17  січня  2018 року

16.01.2018 09:39

Мова піде про одного з представників відомого роду Горленків, історія якого тісно пов’язана з нашим містом і краєм.
Так, зокрема, як відомо, в газеті «Старожитності» №№5-6 (41-42) за 1993 р. була опублікована стаття Івана Забіяки «Талант у затінку», а трохи раніше, в 1990 p., велику статтю присвятив йому Валерій Шевчук у своїй книзі «Дорога в тисячу років» під назвою «Доля й недоля Василя Горленка».
А ще коротенькі відомості знаходимо про нього в Шевченківському словнику як про українського журналіста, літературознавця, фольклориста й мистецтвознавця, який одним із перших подав інформацію в пресі про рукописи російських повістей Шевченка та є автором статей «Альбоми й малюнки Шевченка в зібранні В.В. Тарновського», «Ілюстрації Шевченка», «Шевченко – живописець і гравер».
А Валерій Шевчук у згадуваній вище книзі подає про В. Горленка висловлювання Євгенії Рудинської в передмові до видання його листування з Панасом Мирним (Київ, 1928), що «він український етнограф, письменник, критик, був близький приятель найвидатніших діячів 80-90-х років і працював разом із ними». І вже від себе доповнює: «В. Горленко був одним із ентузіастів видання «Киевской старины», людиною, яка мусила працювати в українській культурі в дуже важкий для неї час після ганебного указу 1876 року, коли рідне слово офіційно було заборонене, і для того, щоб не мовчати, треба було переходити на російську мову, принаймні в тих жанрах, у яких працював Василь Петрович. Словом, Василь Горленко був одним із тих сподвижників, які врятували нашу культуру від морочного застою».

10.01.2018 11:09

– 90 років із дня народження заслуженого
вчителя України Титаренка Миколи Михайловича
(02.01.1928-2000 рр.). З 1959 року проживав у
м. Прилуки.
– 35 років із дня народження бронзової призерки
Всесвітньої Універсіади, майстра спорту з легкої
атлетики, уродженки м. Прилуки Завгородньої
Ольги Леонідівни (06.01.1983 р.н ).
– 45 років із дня народження майстра спорту
міжнародного класу з легкої атлетики (спринтер),
бронзової призерки чемпіонату Європи,
неодноразової чемпіонки СРСР, України,
учасниці Олімпійських ігор в Атланті (1996),
Сіднеї (2000), уродженки м. Прилуки Пухи Ірини
Вікторівни (10.01.1973 р.н.).

27.12.2017 07:30

– 400 років із часу першої згадки про храм Різдва Пресвятої Богородиці (1618 р.);
– 365 років із часу першої згадки про Спасо-Преображенський храм (1653-1655 рр.);
– 305 років із часу першої згадки про церкву в ім’я Святителя та Чудотворця Миколая на Сорочинцях (1713 р.);
– 310 років із часу першої згадки про Іоанно-Дмитрівську церкву (1708-1709 рр.);
– 385 років із часу заснування в м. Прилуки цехових організацій: кравецького, шевського, пушкарського та ковальського цехів (1633 р.);
– 370 років із часу заснування Прилуцького козацького полку (1648 р.);
– 235 років із часу отримання м. Прилуки Магдебурзького права (1783 р.);
– 175 років із часу відкриття в місті першої приватної аптеки (1843 р.);
– 125 років із часу прокладання через місто залізничної колії (вузькоколійки), яка з’єднала населені пункти Пирятин, Крути та Чернігів. Створені залізничні майстерні, побудовано вокзал (дерев’яний) (1893 р.);

20.12.2017 08:03

Його ім’я, як і багатьох інших відомих вітчизняних діячів науки й культури, також пов’язане з нашим рідним краєм – Прилуччиною. Це особливо проявилося в часи поширення такої небезпечної хвороби як моровиця, яку в народі прозвали чумою, від якої вмирала велика кількість населення на всьому просторі тодішньої Російської імперії, що охопила й територію Прилуччини в 1784 році. З цього приводу заслуговує на увагу постать видатного лікаря й ученого XVІІІ ст. Данила Самійловича Самойловича (1742-1805) – основоположника вітчизняної епідеміології. Він приймав активну участь у ліквідації дев’яти епідемій чуми, що лютували в різні роки на просторах Росії й у тому ж числі й на Чернігівщині та Полтавщині.
Результати його багаторічних спостережень та вдумливого аналізу епідемій були опубліковані в його капітальній чотиритомній праці, яка стала визначним внеском у вітчизняну та світову науку. Він – єдиний вітчизняний учений, який був обраний членом 12 європейських академій.

06.09.2017 06:47

До 140-річчя від дня народження Миколи Омеляновича Макаренка

Його ім’я назавжди увійшло в історію нашого краю. Видатний земляк, мистецтвознавець, історик, археолог і вчений-енциклопедист народився в 1877 році в збіднілій козацькій родині в селі Москалівка Роменського повіту Полтавської губернії (тепер це Сумська область), до якої входила тоді й Прилуччина.
У поточному році українська громадськість відзначила 140 років від народження славного сина України. Його порівнюють із Прометеєм. Саме до нього можна застосувати афоризм Ернеста Хемінгуея: «Людину можна знищити, але її не можна перемогти».
Навчання Микола Макаренко розпочав у Перекопській початковій школі й продовжив у Лохвицькій гімназії. Тут і почала формуватися в нього тяга до пізнання й любов до мистецтва, що ґрунтувалася на багатих традиціях навколишніх сіл, які славилися гончарством, ткацтвом, столярною справою та різними художніми промислами.
У гімназії Микола Макаренко досконало оволодів німецькою та французькою мовами, що згодом допомог- ло йому в подальшій науковій діяльності.
Здібний юнак після закінчення гімназії вступає до Петербурзького Центрального училища технічного малювання. Цей заклад на той час був одним із кращих у Росії, про що свідчить високий рівень підготовки: багато його випускників вступали до Академії Мистецтва. Після закінчення училища в 1902 році М. Макаренку було присвоєно звання художника першого розряду. Ще навчаючись в училищі, він заприятелював із братами Миколою та Борисом Реріхами. Їх об’єднували спільні наукові інтереси, нестримне бажання служити Вітчизні, збагачувати її духовні скарби.
Обидва Миколи були активними членами товариства ім. Т. Г. Шевченка, палко любили Великого Кобзаря, пропагували його творчість. Юнаки любили Україну, її природу, культуру, талановитий народ.
Після закінчення училища Микола Макаренко продовжив освіту в Петербурзькому археологічному інституті, що готував фахівців із різних галузей археології та архівної справи. Закінчивши навчання, розпочав широку наукову й практичну роботу. Він стає членом-співробітником Російського археологічного товариства (1907 р.), а також членом Полтавської вченої архівної комісії (1908-1919 рр.) і дійсним членом Російського археологічного товариства (1910-1919 рр.).

29.03.2017 07:45

Прилуцький край у період Української революції 1917-1921 років

Українська революція 1917-1921 років – це один із ключових та водночас найскладніших періодів національної історії ХХ століття. Лише в чотири роки вмістилося стільки людських сподівань, гарячих надій, кривавих битв, готовності стояти за Україну аж до самої смерті – й водночас стільки демагогії, брехні, непереборного владолюбства, що ця доба є воістину незабутньою для нових поколінь українських патріотів.
Ідею самостійної незалежної держави на початку ХХ століття підтримали в різних куточках України, у тому числі й на Прилуччині.

ЗА ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Коли у червні 1917 року Центральна Рада утворила свій уряд і почала домагатися проголошення автономії України в складі нової Росії, у Прилуках влада стояла на позиції українського національно-визвольного руху. У міській Думі обговорювалися питання про українізацію міських шкіл та гімназій, всіляку підтримку отримало товариство «Просвіта», засноване 16 березня 1917 року з метою розвитку української культури, освіти, мови.
З острахом сприйняли прилучани події жовтня 1917 року, коли до влади в Росії прийшли більшовики. Тоді в місті відбулися об’єднані збори всіх партійних і громадських організацій, на яких було засуджено «зухвалий виступ» більшовиків у Петрограді та створено військово-революційний комітет для захисту міста й повіту «від виступу більшовицьких партій і темних елементів».

30.04.2014 09:51

В одному з попередніх номерів «Град» опублікував лист читача з приводу встановлення в Прилуках погрудь повним кавалерам ордену Слави, в тому числі й судді Григорію Шекері. Нагадаємо, що дописувача обурив той факт, що бюст буде встановлено людині, котра позбавила свободи борця за незалежність України Петра Рубана. Редакція отримала кілька дописів із баченнями даного питання, які також було розміщено на сторінках газети. А зараз, як і обіцяли, поговоримо власне про «Справу Рубана» – митця, члена Української Гельсінської групи та Організації Українських Націоналістів.

 

Петро Рубан народився 10 січня 1940 року в Конотопі на Сумщині. Повноцінно він прожив лише 51 рік – хоча й помер у 74, але майже чверть століття в нього забрала тюрма. Свою єдину спеціальність він здобув під час першого ув’язнення за «антирадянські агітації і пропаганду» в Мордовії. Після звільнення в 1973 році був направлений у Прилуки, де після закінчення вузу працювала за розподілом його дружина Лідія, та влаштувався різьбярем по дереву на Прилуцькому меблевому комбінаті. Його роботи мали успіх, він неодноразово виконував замовлення Ради Міністрів УРСР, обкому КПУ, Зовнішторгу. Робота «Шахова книга» одержала в 1974 році другу республіканську премію.

«Справа Рубана» (1976 рік) була порушена після того, як він виготовив до 200-річчя США подарунок американському народові – дерев’яну книгу, на обкладинці якої зображено статую Свободи і зроблено напис «200 років». Працював над нею Петро Васильович 8 місяців. Невідомі зламали двері його домашньої майстерні та викрали книгу. У прокуратурі йому порадили «забути» про цей випадок, а 13 жовтня того ж року Петра Рубана заарештували. 29 грудня Прилуцький народний суд розглянув справу звинуваченого за частиною 3 статті 81 КК УРСР («крадіжка державної власності») і статтею 150 КК УРСР («приватнопідприємницька діяльність»). Рубану інкримінували здачу в художній салон 73 сувенірів, «виготовлених поза обліком на підприємстві», а також крадіжку матеріалів на комбінаті.

Суд засудив Петра Рубана до 8 років ув’язнення і 5 років заслання. Петру Васильовичу не дали навіть ознайомитися з протоколом судового засідання, внаслідок чого спотворені його висловлювання послужили приводом для чергового звинувачення. В останньому слові Рубан сказав, що його судять тому, що він «боровся за відокремлення України від СРСР», а в протоколі суду записано: «Я боровся і буду боротися за відокремлення України від СРСР». Рубан подав касаційну скаргу, вирок скасували і справу повернули на нове розслідування.

18-29 квітня 1977 року Чернігівський обласний суд розглянув справу Рубана, звинуваченого за тими ж двома статтями, а також за статтею 187-1 КК УРСР («наклепи на радянський державний і суспільний лад»). Інкримінували записи, які він зробив у мордовських таборах (8 зошитів), і листи дружині з табору (усе це свого часу пройшло табірну цензуру), усні висловлювання, а також спотворені висловлювання на попередньому суді. Суд засудив Петра Рубана до 6 років ув’язнення в таборі особливого (камерного) режиму, 3 роки заслання, повернення «незаконного прибутку» та конфіскації власності – недобудованої хати (сім’я Рубанів із двома дітьми третій рік жила в хліві, доки будувалася хата). Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Звинувачення в крадіжці матеріалів суд зняв.

Покарання Петро Рубан відбував у таборі УЛ-314/60 у Луганській області. Неодноразові пропозиції співробітників КГБ відмежуватися від «націоналістів, які використовують його ім’я в антирадянській агітації», категорично відхиляв. Звільнений у 1985 році. Того ж року (вже останнім) вступив у репресовану правозахисну організацію – Українську Гельсінську Групу.

 

Спогадами про Петра Рубана з «Градом» поділився його знайомий та колега, колишній технолог меблевого комбінату Іван Дзюбенко.

– Хоч він і не мав вищої освіти й диплому, та мова Петра завжди була виваженою, чистою, красивою. Він був надзвичайно розумною людиною, – говорить Іван Іванович. – Не можу сказати, що ми були друзями. У той час, коли він був направлений на комбінат, я працював начальником цеху. У відділі кадрів Петру запропонували достатньо пересічну роботу, на що він відповів: «Це може зробити навіть мавпа». Тоді ми пішли до начальника комбінату й домовились про видачу окремої майстерні. Дуже талановитий він був, робив гарні сувеніри. На жаль, у той час вони продавалися разом зі сковорідками, тобто їх не цінували як мистецтво, ручну роботу. А от роботи, які він паралельно здавав до художнього салону, користувалися великою популярністю.

– Чи можете Ви розповісти про особистісні якості Петра Рубана? Яким він був у колективі?

– Абсолютно принциповий чоловік. Абсолютно. Пам’ятаю, як у Чернігові під час суду він зміг переконати суддю, що не розуміє російської мови, тож довелося представнику Феміди вести процес українською. Чесний, але дуже довірливий. Його легко могли обдурити, в першу чергу жінки.

– Як Ви вважаєте, чому довкола нього завжди крутилися «кегебісти»? Він якось особливо їх цікавив?

– Пам’ятаю, як відправив його роботу (фасад гарнітури з авторським орнаментом) на художню раду до Києва. А спеціалісти, які там сиділи, розгледіли, що в цьому орнаменті тризуб проглядає. Звісно, завернули цю роботу, ніби й не було ніякої тяжкої багатотижневої праці…

– Чи демонстрував Петро Рубан націоналістичні переконання відкрито?

– Він ніколи прямо не озвучував власних поглядів, хоча одного разу несерйозна суперечка між нами на підґрунті його націоналістичних поглядів відбулася. А хтось із робітників почув та й «заклав» нас. Тоді майже до години ночі нас випитували у відділку про все, що лише можна придумати. Через деякий час фактично через те, що я не хотів на суді зводити наклепи на Петра Рубана, мене вигнали з партії. Я постійно й будь-де виступав свідком його невинуватості, говорив правду.

– Ви завжди були впевнені в невинності цієї людини?

– Так. Суть справи про «крадіжку державної власності» полягала в тому, щоб з’ясувати, з чого він робив свої сувеніри – з повноцінної сировини чи з відходів виробництва. Я говорив, що заводська гладка поверхня дерева не цікавила його як митця, що він шукав дощечки із сучками чи дефектами, які мали цінність для Рубана, але не для виробництва. Аби ж ці аргументи хтось слухав… До речі, під час судових процесів він захищав себе сам, мав достатньо грамотності та сили духу.

– Як впливали на нього відверті репресії?

– Я думаю, що вони його загартовували. Тільки так. Він лише сильнішим ставав.

– А як переживала ті гіркі часи сім’я Петра Рубана?

– Його сім’я дуже страждала від тяжкої долі Перта, від постійних підозр у причетності до його діяльності. Маркові, його хворому синові, майже повністю паралізованому після аварії, не давали дозволу виїхати за кордон для лікування.

– Ажіотаж довкола сувенірної шахової книги пам’ятаєте?

– Це була надзвичайно тонка робота, цінна. На першій її сторінці був зображений американський Конгрес, на другій – портрет Джорджа Вашингтона, на третій – Перебендя із хлопчиком, що сидять під дубом, а четверту прикрашав дуже красивий український орнамент. Він думав подарувати її американському послу до 200-річчя США, та в останній вечір книгу вкрали з комбінату. Та що можна казати про викрадення книги, якщо навіть під час ув’язнення його роботи постійно контролювалися.

 

«Він катувався у радянських в’язницях довше за В’ячеслава Чорновола і майже стільки років, як Левко Лук’яненко, мав яскраву харизму, та його ім’я мало кому відоме. Як типовий українець він був талановитим мистцем і не вельми успішним бізнесменом. Зрікся християнства і сповідував РУНВіру. Шанував президента Рональда Рейґана, однак зненавидів Америку, хоча вона надала йому притулок. Не претендуючи на булаву в Україні, мислив категоріями світового українства, місця, яке мала посісти молода держава у сучасному жорстокому глобалізованому світі. Він зламав стереотип осілого українського «патріота-хуторянина» й, остаточно вирвавшись на волю лише у 48 років, об’їздив десятки країн і став громадянином світу. Мав за останню дружину африканку, а від неї трьох власних дітей і двох прийомних нерідних». Так починалася стаття у виданні «Тиждень.ua» про Петра Рубана після його смерті 2011 року. Ми бачимо, наскільки цікавим і насиченим був життєвий шлях цього діяча національно-визвольного руху. Тому спроба «Града» пролити світло на життя людини, що мала безпосередній зв’язок із нашим містом, – лише початок відкриття особистості Петра Рубана для широкого кола прилучан.

19.03.2014 08:21

Владислав Кіча

До одних із побічних надбань Майдану можна з упевненістю віднести інститут Народного віче. Така форма громадського волевиявлення відлунням розійшлася по всіх містах і селищах України. З розвитком подій на Майдані змінювалася й сама суть, а точніше, зміст самого віче. Декларації переростали у вимоги й дуже швидко змінилися на ультиматуми. Така еволюція знайшла своє відображення й на місцях.

За великим рахунком, перша теза, що віче нам подарував Майдан, не зовсім правильна. Коректніше було б сказати, що Майдан повернув нас до історичних коренів, до нашої генетичної пам’яті. Історики говорять, що загальні збори городян у вигляді віче існували ще з родоплемінних часів у всіх без винятку давньоруських общинах, що було згодом витіснено князівською владою. Яскравим прикладом вічового правління є Новгородська республіка, яка проіснувала за часів роздробленості Русі у вигляді одного князівства найдовше. Віче призивало і виганяло князів, оголошувало війну й укладало мир, встановлювало закони. Фактично воно виконувало функції парламенту, членство в якому належало всьому вільному чоловічому населенню. Будь-якого регламенту чи то механізму проведення віче не існувало, як і не було поняття кворуму – скільки зібралося людей, стільки й зібралося. Скликалося віче на підставі рішення міського правління, а бувало, що рішуче налаштовані городяни самі виступали з ініціативою проведення зборів: при цьому вони били у так званий вічовий дзвін собору на торговій площі. Голосування проводили на око, точніше на слух, тобто за яку пропозицію кричали гучніше, така і вважалася прийнятою. Більшість зазвичай била меншість, право на окрему думку ніхто не мав. Коли позиції щодо голосування ділилися майже порівну, сторони розходилися по різні боки площі, проводили окремі збори та сходилися на мосту річки, що ділила новгородський майдан навпіл, і в фізичній формі з’ясовували стосунки. Перемагала сила. Міська влада була змушена декілька разів розбирати міст, щоб запобігти зайвому кровопролиттю.

Із часом у Новгороді сформувалася ціла індустрія маніпуляцій громадською свідомістю, з’явилися перші «політтехнологи». Було закладено фундамент специфічних професій, таких як крикуни, ябедники і крамольники. Якщо перші – це просто голосисті чоловіки, функції яких зводилися до перекрикування опонентів, то другі були досить небезпечними: вони збуджували натовп проти якоїсь наміченої та визначеної жертви, зазвичай із міської знаті. Але найбільшу загрозу являли крамольники. На відміну від ябедників, смуту вони затівали не з ціллю пограбувати якогось багатія, а з метою державного перевороту шляхом захоплення влади в місті.

Деякі історики, романтично описуючи новгородські вольності, називають їх втраченим раєм споконвічного народовладдя. Але як би там не було, вічову систему можна з великою натяжкою порівняти з демократією взагалі. Скоріше це була примітивно-дика демократія. Від волі «чорних людей» нічого не залежало – незважаючи на те, що вони складали переважну більшість населення. Простолюдини не могли належним чином сформулювати свої вимоги і тим більше втілити їх у життя. А про маніпуляції «політтехнологів» я вже згадував. Врешті така форма правління призводила до внутрішньої нестабільності, а пізніше «рай споконвічного народовладдя» був повністю придушений Москвою.

До чого цей непрофесійний історичний екскурс, запитаєте ви? Відповім. На мою думку, сьогоднішній «вічовий» процес дуже схожий на те, що наші пращури вже проходили і залишили нам у спадок – на підсвідомому рівні – модель «дикої демократії». Новгородська вічова форма правління виникла після історичного зламу, занепаду Київського князівства й ослаблення його впливу. Те ж саме відбувається зараз і з нами. Переважна частина населення увірувала у свою значимість під час вічового голосування, але не може ані сформулювати, ані втілити свої наміри в життя. З’являються новітні «політтехнологи». Все частіше помітні крикуни, ябедники і крамольники. Відмінність полягає в тому, що сучасники не можуть усвідомити ступінь небезпечності цих маніпуляторів. Навіть ініціатива скликання Народного віче, від кого б вона не надходила, нічого не змінює.

У древньому Новгороді влада розбирала міст через річку Волхов, щоб непримиренні сторони ліво- та правобережжя не змогли зійтись у протистоянні. У нашому випадку така технологія є неприйнятною. Дніпро без мостів не стане запорукою миру Сходу й Заходу. Та й питання внутрішнього напруження відходить на другий план, коли нависла загроза зовнішнього ворога. Дуже не хотілося б, щоб паростки навіть примітивної демократії, як і п’ять соліть тому, були задушені Москвою. А зі своїми крикунами, ябедниками і крамольниками ми зможемо розібратися самі. Пора знову бити у вічовий дзвін. А втім…

Фото зі статті

Зi святом Водохреща, шановнi прилучани! 19 січня ми відзначаємо...
Прилуцька міська рада повідомляє38 сесія міської ради 7 скликання...
У 2018 році окрім 11 офіційних святкових днів, вихідними будуть і...
З-поміж багатьох сучасних свят Новий рік є найулюбленішим....
Напередодні свята всі дітки поспішають на новорічні ранки, щоб...
ІНФОРМАЦІЯ про намір здійснити коригування тарифів на...
Довго тривали суперечки стосовно вартості проїзду прилуцьких...
«Завдання депутата міської ради – дбати про виборців та робити...
Де ще можна отримати стільки інформації про гончарство України,...
Різдвяне посланняархієпископа Чернігівського і Ніжинського...

Хто на сайті

Зараз 1270 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті

Телефон редакції

(04637) 35299

Підпишись на нашу розсилку!

Реклама